8.2

♕

Мені аж обличчя перекосило.

— З нареченою?! — перепитав я надто приголомшено, вирячивши на пані Вуйцік очі. Та на мою реакцію вона лише тихо засміялася й недовірливо похитала головою.

— Ти, певно, своєму щастю не віриш, дорогенький, — зашепотіла вона змовницьки, схвально кивнувши. — У нас хороші дівчатка, милий. Тобі пощастило, що вона погодилася вийти за тебе.

Спокійно, Тадеуше, тільки тримайся!

Я схопився за спинку крісла й стиснув її в руці, видавивши з себе чарівну посмішку.

— Мені дійсно пощастило, — відповів я, знову відчуваючи зрадницький жар на щоках, який уже мені порядком набрид. — Елла неймовірна. І я справді дуже щасливий, що вона обрала мене.

І не брехав. Анітрохи не кривив душею.

Щоправда, за нареченого Елла мене не обрала. Тривожні думки підказували, що навряд чи колись обере. І цирк, який вона влаштувала, зробивши мене найбільшим клоуном, мені не подобався.

Хоча мене тішила думка, що вона дійсно представила мене своїм нареченим — хай і з певної користі. І хай з користі для мене й Тео.

— На обід покличу, — зазначила пані Вуйцік, перш ніж вийти з кімнати, зачинивши за собою двері.

Щойно вона це зробила, Тео засвистів, розкладаючи саквояж.

— Ваша Світлосте, чи можу я бути з вами відвертий? — поцікавився він, і я, навіть не глянувши на нього, махнув рукою.

— Ти завжди відвертий, навіть коли тебе не просять.

— Так-от, якщо ви не одружитеся з пані Ворляковою, то назавжди залишитеся в блазнях.

— Це ти мені як радник говориш?

— Це я вам як секретар і друг раджу, — Тео зітхнув і перерахував: — Пані Ворлякова ідеальна як принцеса і майбутня королева. Розумна, хитра, освічена. Якщо вас обкрутила навколо пальця, то будь-кого обдурить і, зауважте, на нашу користь. Володіє навичками дипломатії, перемовин…

— Шантажу, не забудь додати.

— Вас поки що ніхто не шантажував, Ваша Світлість, — зауважив Тео. — Я б це помітив.

— Та нічого б ти не помітив!

Вона це майстерно робить! Так, що й не здогадаєшся, поки не стане запізно.

Я теж не помітив би. Я взагалі щось розклеївся — нічого не помічаю останнім часом, крім…

Боги милостиві.

— Вам погано, Ваша Високосте? — стривожився Тео, помітивши мою зміну настрою. — Принести вам водички?

— Краще вдар мене, — буркнув я, приклавши руку до серця, яке зненацька затьохкало. Чого ж йому тьохкати? Я ж усього лиш про Еллу думаю…

Ох.

Серце знову тьохнуло.

Ох!

— Я все ж принесу вам водички, — схвильовано пробулькотів Тео, перелякавшись. — Щось ви раптом розчервонілися, як пияка!

— Не треба мені ніякої водички! — гаркнув я, розізлившись. — Розбери краще речі, Тео, і спитай у господині, чи нема поблизу крамниць. А я поки піду дрова наколю…

Тео геть стурбовано подивився на мене.

— Ви, Ваша Світлосте? Двори?

— Не двори, а дрова, Тео, — зітхнув я. — Це коли стовбури дерев колють на менші частини. Помічник секретаря, до речі, мав би це знати.

— Ви? — невіряче перепитав Тео. — І колоти?

— Ну а хто?!

Не вистачало ще, щоб Тео звалився з температурою після холоду й фізичного навантаження. Мені його кмітлива голова ще пригодиться.

З цими думками я вийшов, сподіваючись знову потрапити Еллі на очі, однак мене зустріла порожня кімната. Книга відкладена на столі, ковдра охайно складена на кріслі — як єдиний доказ, що Елла тут узагалі перебувала.

До речі, що там у неї за книга була? Подивимось!

Наблизившись до столу, я ледве прочитав потертий напис назви. Бідна книга була такою старою й зношеною, що могла розвалитися в мене в руках. Утім, я намагався бути настільки обережним, наскільки міг, коли гортав сторінки й читав про імбирний корінь і корицю, що посилюють імунітет.

Я не стримав ані пхикання, ані широкої усмішки, яка розпливлася по обличчю так, що аж щоки заболіли. Боги милостиві, вона дійсно вирішила звести мене з розуму — і їй це вдається з карколомним успіхом.

♕

Елла з’явилася, коли я впорався з половиною дрів. В іншому пальто, не в своїх чоботах і з величезним, недоладним шарфом на шиї. Хоча навіть з такою річчю Елла виглядала неперевершено. Мило. І, до біса, недосяжно.

— Дрова колоти — не королівська справа, — гмикнула вона, зіскочивши з ґанку зі схованими в кишенях руками. Стала навпроти й вклонила голову, уїдливо додавши: — Ваша Світлосте!

Я схилив голову набік, поставив ногу на пеньок і сперся на рукоять сокири, що була встромлена в дерево.

— Мене звати Тадеуш, — і з цим я мимоволі згадав вечір нашої зустрічі в таверні. Як вона розглядала мене, пробираючись крізь натовп. І як сторожко зиркала, гостро відповідаючи на всі мої слова…