Розділ 8

Тадеуш

Поняття не маю, що такого наговорила Елла цій жінці, але та люб’язно пустила нас усередину, лише попросивши обтрусити об килимок сніг із взуття. Прискіпливий погляд нікуди не зник, та вона, здається, повірила Еллі на слово — хай там що та їй наплела. Хоча, зізнаюся, мені було цікаво, як Еллі це вдалося.

Я знайшов її поглядом одразу, щойно зайшов. Елла вже вмостилася в кріслі з якоюсь книгою в руках і пледом на колінах.

— Ви, хлопчики, у залі спатимете, — повідомила пані Вуйцік, оглядаючи нас з ніг до голови. — Але перед цим доведеться вам ще дрів наколоти. А я, так уже й бути, приготую вам чогось гарячого, щоб не застудилися.

Ох!

Я знову глянув на Еллу — тепер вона перегортала жовтуваті сторінки, — і сам не помітив, як усмішка розтягнулася на моїх губах.

Схоже, перемовини вдалися з гучним успіхом.

Я повернувся до пані Вуйцік, щоб як слід подякувати їй за гостинність, але вона вже дивилася на мене, гмикнувши:

— І навіть не сподівайся лізти до Елли, — зауважила вона з хитрою поспішністю. — Я пильнуватиму за тобою, дорогенький!

— Що? — здивовано перепитав я, кліпнувши очима.

Пані лише відмахнулася, фиркнувши:

— Ти правильно мене почув. І одразу кажу — мене, дорогенький, не надуриш!

Я знову глянув на Еллу. Досі зосереджена на книжці, вона раптом усміхнулася й підтягнула плед вище, навіть не глянувши на мене. Я хотів було примружити очі й поцікавитися, що саме мається на увазі, але промовчав.

І що означає — «не лізти»? Я хіба ліз? Так, напередодні дозволив собі трохи більшого, але виключно з потреби перевірити, чи не зламала Елла чогось. І я тим паче не мав жодного наміру її образити чи, боронь боже, заподіяти зло.

— Нумо, молоді люди! — пані Вуйцік плеснула в долоні. — Поки побудьте тут, а я піду готувати спальні місця!

Я повернувся до Тео. Той підняв на мене очі.

— Так, ясний пане? — сторожко поцікавився він.

— Нічого, Тео, — зітхнув я. — Ніс у тебе, як у пияки, — такий самий червоний.

— А у вас кривий, Ваша…

Елла раптом дзвінко засміялася. Затулила долонею губи, відкинула голову, відкривши шию, й притисла до себе книгу. Я завмер, зненацька розгублений і зніяковілий, коли серце закалатало в такт її хихотінню.

Ох, дідько!

Та Елла, на щастя, не помітила, як я зашарівся. І не звернула на мене уваги, коли я недоладно наштовхнувся на стілець, полонений цим сміхом. А якби ще й мій пронизливий погляд на собі зловила — певне, книжкою б у мене жбурнула.

— Комедію читаєте, ясна пані? — поцікавився Тео, коли Елла трохи заспокоїлася.

— Не знаю, чи це комедія, але розповідає дуже пізнавальні речі, — широко усміхнулася вона. Щоки її ще дужче порожевіли, і вона зачитала: — Бува, у казці знайдеться розбійник, який вважає себе доблесним лицарем. Такі лицарі нападають зненацька, без дозволу хапають принцесу й гордо заявляють, що рятують її від небезпеки. Цікаво, що небезпека якраз і з’являється в ту мить, коли в житті принцеси з’являється такий ось лицар. І, уявіть собі, — вона зробила паузу, ледь стримуючи сміх, — принцеса ще й має бути вдячна, що її так чемно викрали!

Боги милостиві! Вона справді ладна з мене — принца величного Злотинського королівства — так знущатися?!

Теодор, на відміну від мене, знічено опустив голову й шмигнув носом.

— Напрочуд життєві спостереження.

— Еге ж, — гмикнув я, раптово роздратований. — Певне, писала жінка з великим досвідом.

Елла солоденько усміхнулася.

— Схоже, мала з ким практикуватися.

Ах, отже, я мав рацію: знущається. І ще й як!

Із сусідньої кімнати нарешті визирнула пані Вуйцік.

— Ну, молоді люди, ходіть сюди!

Кімната, яку вона назвала залою, мала два застелені дивани й низенький столик між ними. Я поспішив поставити біля дверей саквояж і обійшов приміщення, роздивляючись старі шухлядки.

— Скільки я вам винен? — спитав я, готовий клацнути пальцями, щоб Тео витяг мішечки з грошима.

Та пані Вуйцік лише відмахнулася й загадково відповіла:

— Тобі розраховуватися не зі мною, дорогенький, а зі своєю нареченою.