7.3

♕

Якби ми грали лише в переглядки, я б вийшла з цієї битви переможницею. Однак його погляд постійно затримувався на моїх вустах, мій мимоволі зісковзував на його губи, і я ніяк не могла зрозуміти, що це за гра і за чиїми правилами в ній грати. Поступатися мені теж не хотілося, тож я вперто стояла на місці й намагалася не звертати уваги на те, що губи Тадеуша наближаються до моїх. І вже точно не збиралася міркувати, чому я, замість відсунутися, взагалі не ворушуся.

А Тадеуш був близько — так близько, що я відчувала його тремтливе дихання біля своїх губ і, затамувавши подих, чекала. Ще трішки — і він торкнеться. І…

Теодор чхнув так гучно, що я підстрибнула на місці від несподіванки й різко повернула до нього голову.

— Будь здоров, — побажала я, помітивши його почервонілий ніс. — Боги милостиві, ти ж геть змерз!

— Чесно кажучи, мені не настільки гаряче, як вам… — пробелькотів бідолаха й хитнув головою, остаточно заплутавшись: — Тобто вам не настільки холодно, як…

— Годі, Тео, — зніяковіло пробурмотів Тадеуш. — Ми зрозуміли.

— То що? — спитала я, відсторонившись і поспіхом змінюючи тему, аби тільки не думати про те, що я щойно ледь не дозволила йому себе поцілувати. Бо що було б, якби він таки торкнувся моїх губ? І чи це була частина нашої з ним гри? — Підемо через ліс чи вздовж колії?

— Через ліс, — відповів Тадеуш, махнувши Теодорові.

Той хутко запустив руку в саквояж і витяг мапу та компас.

— Думаю, ті покидьки сподіваються, що ми не ризикнемо заблукати й підемо вздовж колії.

— Тоді нам варто поспішити, — похмуро зауважила я. — Мені не хочеться знову на них натрапити. Вибач, але навряд чи я вдруге матиму нагоду жбурнути тебе з вікна.

Теодор весело розсміявся й, широко розплющивши очі від подиву, перепитав:

— Мила пані вижбурнула Його Світлість з вікна?! — він невіряче захитав головою. — Ваша Світлість, а я ж казав вам, що одр…

В обличчя Теодора прилетіла снігова куля.

— Стули пельку, Тео, — Тадеуш примружив очі, але злим не виглядав. Та й здивованим теж — мов такі розмови між ними були цілком звичними. Натомість він схопив ще пригорщу снігу, зліпив нову кулю й пригрозив: — Інакше ще одна в пику прилетить.

Я виставила руки перед собою, і сама, трохи розвеселившись, втрутилася:

— Хлопчики, ану цить! Нам справді треба йти. До того ж мені теж холодно.

І я зовсім не збиралася зізнаватися, що ще кілька хвилин тому холоду не відчувала зовсім.

Утім, хлопчики мене послухалися й підхопили зі снігу саквояжі. А Тадеуш розгорнув мапу, звірився з компасом і мовив:

— До найближчого поселення кілька кілометрів. Дістанемося туди, знайдемо готель або напросимося до добрих людей погостювати, а потім рушимо далі. Нас же пустять у хату, Елло? Добрі люди ж?

— Мене пустять, — гмикнула я, окинувши їх поглядом. — А от щодо вас — не впевнена.

До того ж у голові вже визрівала нова ідея — і ділитися нею я поки що не збиралася.

♕

Густий вічнозелений ліс, вкритий сніговою ковдрою, значно підняв мені настрій. У сонячному промінні хвойні гілочки соковито виблискували світлішою барвою. Коли я придивлялась до верхівок сосен та ялин, з усмішкою на вустах помічала рудих білочок, які між деревами скакали. Якби мені не було так холодно, я б з радістю гуляла лісом ще кілька годин. Однак вода наскрізь просочилася моїми чоботами, мороз на вулиці стояв відчутний, і пальці ніг замерзали так, що мені було неприємно йти. Крім того пальці рук я марно намагалась захистити від холоду, схрестивши руки на грудях і сховавши пальці під ліктями, щоб ще й грудині тепліше було, але це не допомагало. І все ж я, певно, не змерзла так, як Теодор.

Бідолаха Теодор. Здається, він після цієї витівки потребуватиме кілька днів у теплі з курячим бульйоном. Голову геть понурив, тільки під ноги й дивиться, саквояжі в руках теліпаються, плечі напружені й аж до вух підняті, а все одно холодно. І ніхто з нас, як не дивно, не говорив, неначе мовчанка якось допоможе нам вберегти тепло.

Воно-то, може, і так, але хрускіт снігу під ногами, який мене зазвичай заспокоював на цей раз був нічим у порівнянні з чавканням в мокрих чоботах, що мене неабияк бентежило. Що раніше я зможу скинути взуття і висушити ноги, то краще.

Коли ліс провиднівся й на горизонті з’явилися перші хатиночки, Теодор вже сопів носом, а мені остаточно закоцюбли кінцівки. Найвитривалішим з нас виявився Тадеуш, який впевнено йшов вперед своєї розслабленої ходою, неначе дійсно лісом прогулювався. Цим він мене дратував, так само як і мої власні думки, які щоразу поверталися до нього.

Ну, я йому ще покажу так з мене знущатись! Дай-но мені тільки до найближчої станції дістатись, і до побачення, тільки жодного «побачення» більше не буде!

Тадеуш згорнув мапу й сховав у внутрішню кишеню пальта. Ніщо протягом всієї дороги не видавало його хвилювання, крім ледь чутного зітхання, яке він необережно випустив поруч зі мною, коли ми нарешті звернули на вулицю, залишивши ліс за спинами.

Ох, я це полегшення теж відчувала.

Ми минули кілька тихих вузеньких вуличок, перш ніж вийшли на ширшу. Охайні різнокольорові хатиночки випускали з димоходів сірі клуби диму — печі топили. Тут вже й люди з кошиками з’явилися, до яких Тадеуш одразу ж причепився: