7.2

♕

Дивовижно, як саме Тадеуш повідомляв подібні речі. Холодно, немов це нікого з нас не стосувалося. Беземоційно, неначе через це нас щойно не намагалися застрелити. І так безтурботно, що жоден м’яз на його обличчі не здригнувся.

Куди цікавіше було спостерігати за Теодором. Те, як він раптово зблід, навело мене на дивні, майже неможливі підозри. Те, як він розтулив губи й випустив пару в морозне повітря, миттєво зрозумівши, що саме має на увазі його пан, насторожило мене ще більше. Він поводився так, ніби ті нісенітниці, які бовкнув Тадеуш, не лише реальні, а й цілком звичні для них.

Я ж із цим була категорично не згодна.

— Думаєте, це хтось із ваших кузенів старається? — запитав Теодор.

Тадеуш хитнув головою.

— Гадки не маю, — він приклав руку до підборіддя й зітхнув. — Я сподіваюся, що їм не вистачило б духу піти проти мене й моєї родини. Принаймні поки що.

— Якого ще спадкоємця? — фиркнула я збентежено, перервавши розмову. — Вони що, геть подуріли — спадкоємців трону в потягах шукати? Спадкоємці трону сидять у палацах, відвідують бали, а якщо вже кудись їдуть, то з цілим почтом: знаттю, вартою і…

Чомусь ніхто не поспішав мене зупиняти. І чомусь ніхто не сміявся, хоча саме це й слід було зробити. Мені не подобався погляд, з яким Тадеуш кивнув Теодорові. І збивав з пантелику сам Теодор, який лише знизав плечима, опустив голову й зітхнув.

— Ох, ні… — вирвалося в мене мимоволі, і я відступила на кілька кроків. — Невже ти й справді дуже заможний пан?

— Я дуже-дуже заможний пан, — спокійно запевнив Тадеуш.

— А ще Його Світлість робить найкращі й найвигідніші пропозиції! — весело додав Теодор.

Ой лишенько!

— Його Світлість? — повторила я приголомшено й зробила те, чого зовсім від себе не очікувала, — дзвінко розсміялася.

Яка з цього пройдисвіта Світлість, ну скажіть мені! Світлості не тиняються чужими королівствами, не лазять по тавернах і тим паче не поводяться так нахабно. А от пройдисвіти — так. Розбещені, невиховані, пихаті…

— Ні, цього не може бути, — видушила я крізь сміх. — А як же винагорода? Хіба тобі мало багатства?

— Я вже казав тобі, що переслідую власні цілі, — тихо пояснив Тадеуш, уважно вдивляючись у мене.

Ба більше, він тримався насторожі, наче чекав, що я от-от стрімголов кинусь тікати. Чесно кажучи, цього я не збиралася робити. Та й куди? Ліс — довкола.

— Які ще цілі? — зневажливо фиркнула я. — Ти ж не якийсь там злотинський принц, що наречену шукає і…

Теодор відкашлявся, зробив кілька кроків до мене й поклав руку мені на плече, підтримувально стиснувши.

— Думаю, це він, — міркувально мовив Теодор, примруживши очі. — Я бачив його портрети. На них він, звісно, симпатичніший, але ж ви знаєте, як пишуть королівські портрети…

— Годі вже комедію ламати, Тео, — суворо перебив його Тадеуш і зустрівся зі мною поглядом. — Елло, це нічого не змінює.

— Як це — нічого не змінює? — недовірливо перепитала я. — Це змінює абсолютно все!

— Я дійсно хочу повернути сестру вашому королю.

Я розвела руками, ляснула себе по стегнах, а потім уперлася руками в боки й заричала, відвертаючись.

Схоже, обом при падінні добряче мізки струснуло. Одному — бо за саквояжі, мов за життя, тримався, іншому — бо замість власної голови мою прикривав. Он уже й примарилося, що вони якісь там принци, знатні особи й таке інше, і що це саме за них полювання влаштували.

Так, час цю комедію завершувати.

Загралися.

Коли я знову повернулася до хлопців, вони дивилися на мене так, ніби я — кришталева ваза, що от-от упаде й розіб’ється. Цього я робити не збиралася, бо до кришталевої вази мені — як до принцеси.

— Отже так, — почала я, зчепивши пальці перед грудьми. — Ви зараз же берете мапи, компаси, усе, що маєте й що допоможе нам дістатися до найближчого поселення. Там наші дороги розходяться. Ви повертаєтеся у своє вигадане королівство, я — до свого. Ми всі робимо вигляд, що нічого не сталося. І насхледаноу.

Тадеуш міркувально гмикнув і всміхнувся.

— На жаль, план нереалістичний, — зауважив він веселіше, наче мої слова його щиро розважили. — І нездійсненний.

Після багатьох написаних програм із покращення навчання в нашій академії я звикла до того, що завжди знайдеться хтось, хто не погодиться просто з принципу. Якого саме — не моя справа, але зазвичай ті принципи стосувалися жінок і їхнього місця в суспільстві. Тож така реакція Тадеуша мене не здивувала, і я лише сказала:

— Аргументуй.

Схрестивши руки на грудях, я вичікувально підняла брови.

Тадеуш, навпаки, заклав руки за спину й зробив кілька кроків до мене.

— По-перше, це небезпечно. Як ти вже могла зрозуміти, навряд чи все скінчиться на потягу. Ті нелюди зрозуміють, що ми втекли, і спробують наздогнати нас і прикінчити — байдуже, чи справді хтось із нас спадкоємець трону. Розголос їм не потрібен.