Розділ 7

Елла

Ох, варто було краще подумати, перш ніж жбурляти Тадеуша за рахунок власної амплітуди. Бо він полетів, перед тим недоладно перечепившись об раму вікна, втратив рівновагу й інстинктивно схопився за мене. Я ж чула, як пуля розсікає повітря, і нахилилася, повністю втративши владу над власним тілом.

Ну, я з ним униз і полетіла.

Усе сталося надто швидко. Мене кілька разів крутонуло в повітрі. Я, ніби в якомусь трансі, мимоволі заплющила очі. Приземлення вийшло не надто м’яким, а потім ми ще й покотилися з гори. Добре, що кучугури тут були саме такі, як треба: і удар пом’якшили, і наше котіння зрештою зупинили — хоча я зрозуміла це не одразу.

Я з незрозумілої причини важко дихала й до чогось притискалася, міцно стискаючи в руках клаптик тканини. І це щось піді мною так само поверхнево дихало, лоскочучи моє обличчя теплим подихом.

Ох. Ми ж разом з вікна вилетіли.

— Елло… — слабко озвалося тіло піді мною, до якого я досі щільно притискалася. У цьому лише частково була моя провина: зрештою, це чиїсь руки огорнули мене й міцно притисли до себе, не залишаючи жодної можливості ворухнутися. — Елло, ти як? Ти мене чуєш?

Я тремтячо зітхнула, не підіймаючи голови. Повірити не можу.

Чую, хотіла я буркнути, але так і залишилася мовчати, не змінюючи положення.

Потяг із гудінням мчав далі, заглушивши постріли, що летіли нам услід, і зрештою забравши їх із собою. Ну, не пристрелені — і на тому дякую.

— Ти сильно вдарилася? У тебе щось болить? — стурбовано спитав голос знизу.

Я задумливо гмикнула. Як щось може боліти, якщо я майже нічого не відчуваю, окрім міцних рук, що тримають мене, й тепла, яке розливається тілом від адреналіну?

— Елло, ти можеш поворухнутися?

Мабуть, варто було щось відповісти, та думками я досі залишалася в потязі.

Що це, до біса, таке було?! Якісь нелюди захопили потяг і відкрили стрілянину по цивільних?! І взагалі — я що, чемпіонка зі стрибків із висоти й на швидкості в кучугури, щоб таке витворяти?! Чого їм узагалі треба було? Не просто ж так вони наставили на нас свої пушки!

Чорт-зна що.

Мене раптом притисли ще міцніше, і мій ніс випадково ткнувся в гарячу шкіру. Над вухом хтось важко зітхнув, а потім мене обережно перевернули на спину.

— Нумо, Елло, — прошепотів заспокійливо голос біля вуха. — Усе добре. Нічого не станеться.

Як знати. Як знати!

Сніг приємно охолодив потилицю, трохи прояснюючи думки. Я зосередилася на відчуттях, помітивши слабкий біль у правому плечі й руці. Поворухнути ними я змогла, тож за цілісність перейматися не було потреби.

— Розплющ очі, Елло, — знову озвався голос, уже наполегливіше. — Елло, розплющ очі, інакше…

Тепер він майже благав — і цього разу я послухалася.

Сірі очі були першими, що я побачила. У цьому світлі вони здавалися яскраво-блакитними й дивним чином заспокоювали. Комірець білої сорочки, за який я так міцно трималася, був на місці. Як і власник тієї сорочки та очей.

Тадеуш нависав наді мною, так стурбовано вдивляючись у моє обличчя, що в мене аж подих перехопило. Хоча, певно, це сталося не через нього, а через стрибок і раптове усвідомлення, що все позаду.

— Боги милостиві, — прошепотів він. — Я зараз витягну з-під тебе руки, добре? Скажи, якщо буде боляче…

Виявилося, одна його рука була під моєю спиною, а друга підтримувала потилицю, притискаючи обличчя до грудей. Як я цього раніше не помітила? Мені здавалося, що Тадеуш якимось чином огорнув мене повністю — мов кокон.

Ох, я знову мовчу занадто довго.

Він не став чекати. Я відчула його руки на щиколотках і стегнах, плечах і передпліччях, на голові й обличчі, животі і…

— Зі мною все добре, — прохрипіла я й перехопила його руки, зупиняючи дотики, коли пальці торкнулися щік. — Я…

— Елло, ти…

— Ясний пане! Ясна пані! — пролунав крик Теодора. — Де ж ви?!

Тадеуш стиснув щелепу. На його обличчі з’явилася суворість і відстороненість, якої я досі в ньому не бачила. Він завжди здавався мені легковажним шибайголовою, а не серйозним молодим чоловіком, який щойно прийняв удар замість мене.

— Ми тут, Тео, — відгукнувся він, піднімаючи руку, а тоді знову подивився на мене. — Зможеш встати?

Я кивнула. Куди ж я подінуся.

Тадеуш швидко підвівся й потягнув мене за собою, марно намагаючись струсити сніг із мого пальта. Стоячи на ногах, я чітко відчула, як той тане в чоботах, за коміром і в рукавах.

— Ясний пане!

— Тео, ти як? — спитав Тадеуш, забираючи в нього саквояж і пальто.

— Живий, — видавив Теодор усмішку. — Нічого такого, чого б моя голова не витримала.

Дарма він так каже!

Теодор схвильовано глянув на годинник.

— Пане, ми мусимо йти негайно, інакше…

Та Тадеуш хитнув головою, підхопив саквояж зі снігу й мовив: