6.3

♕

Піднімати паніку часу не було, та й зацікавлені раптовими криками й звуками мандрівники самі висували голови з купе, нагостривши вуха. Бити на сполох теж було не на часі — постріли за спиною робили це краще за будь-що. Тим паче крики того пана, що закликав мене рятуватися, не змовкали ані на мить.

Безкінечні коридори страшенно дратували. Старі руків’я дверей не працювали з першої спроби. Я підганяв, чуючи за спиною крики.

Боги милостиві, я ж навіть револьвера з собою не маю!

Я ледь не промчав повз потрібне купе, а коли розпахнув двері, на мить забув, що говорити.

Елла зиркнула на мене — і я помітив, як вираз її обличчя змінився з роздратованого на розгублений і стурбований. Ми зустрілися поглядами, і, певно, щось вона в ньому побачила, бо миттю підхопилася на ноги.

А я, отямившись, звернувся до Тео:

— Хапай найнеобхідніше, зараз же!

Тео кліпнув очима, нічого не второпавши.

— Негайно, Тео! — гаркнув я ще раз, підлітаючи до вікна.

Якась магічна сила все ж змусила радника діяти: він упустив чашку з чаєм і стрімко вибіг із купе.

А дурнувате вікно, яке я минулої ночі самотужки зачинив, тепер не відчинялося.

— Що мені робити? — допитувалась Елла. — Тадеушу, скажи, що мені робити!

— Помовч, будь ласка!

— Я ж не питаю тебе, що відбувається! — гаркнула вона розлючено, хоча я добре відчував страх, який вона намагалася приховати.

Черговий постріл відповів на всі її питання замість мене. Очі Елли стали завбільшки з карбованці; вона злякано озирнулася на двері й розтулила губи.

Вікно під моїми руками затріщало, але не посунулося ані на міліметр.

Кляті старі потяги. Кляте старе вікно.

Я штовхнув ще раз і цього разу глянув угору. Якийсь невеличкий механізм втомлено стукав, але не повертався, як мав би.

До біса!

Я відвів руку назад, зібравши пальці в кулак, і заслонив собою вікно, готуючись вдарити.

— Тадеушу, стривай!

Я відчув на собі її руку й повернувся до Елли. Вона прослідкувала за моїм поглядом і тепер теж дивилася на злощасний механізм. Та була прудкішою за мене й гнучкішою, тож, рішуче забравшись ногами на невисокий столик між полицями, змусила мене лише обхопити її щиколотки.

— Обережно, — тихо сказав я, коли вона потягнулася до механізму й похитнулася разом із потягом. — Спробуй потягнути його нагору!

— Сама знаю! — буркнула вона. — Клямка зламалася!

Тео якраз вчасно прибіг назад, тримаючи в руках три саквояжі й пальта. Його коротке волосся стало дибки, а нажахані очі говорили більше, ніж будь-які слова.

— Дай мені щось! — крикнула Елла, гупаючи долонями по клямці.

— Тео, дай револьвер! — наказав я.

Бідолашний Тео витягнув його з-під вовняного жилета. Щойно я передав зброю Еллі, вона покрутила її в руках і ляснула металевими частинами по механізму.

Лязкіт і клацання ми всі почули добре: клямка розлетілася на дрібки.

Я миттю підхопив Еллу за талію й зняв зі столу. Вікно нарешті піддалося, піднялося вгору й впустило всередину морозне повітря.

Я визирнув і гмикнув, оцінивши ситуацію.

Шансів небагато, але варіантів ще менше.

— Милий пане! — почув я позаду голос Тео. — Це небезпечно!

— Ми вже в небезпеці, — легковажно кинув я. — А це означає, що все, що ми робимо, буде небезпечним. Стрибатимемо в кучугури — іншого виходу немає.

— Але ж, пане!

Я вихопив у нього перше-ліпше пальто й накинув Еллі на плечі саме в ту мить, коли пролунав черговий постріл. Значно ближче, ніж я сподівався.

Або ми стрибаємо зараз, або не виходимо з цього потяга живими.

Елла, попри рішучість, упевненою не виглядала. Вона дивилася з дивною відстороненістю, від якої в мене мороз пішов по шкірі, й куталася в пальто, ніби сподівалася, що воно захистить її від усього.

— Тео, стрибай першим, — скомандував я. — Негайно, інакше я тебе сам з вікна виштовхну! 

Та Тео не поспішав, невпевнено закусивши губу й озирнувшись до мене вже стоячи на столі.

— А як же…

— Стрибай! — грізно повторив я й підштовхнув його.

Елла затулила рот, коли Тео з криком вилетів у вікно. І лише тепер усвідомила, що наступною буде вона.

— Мене ти теж погрожуватимеш вижбурнути?! — обурено спитала вона, залазячи на стіл.

— А мені доведеться? — не менш роздратовано поцікавився я, забираючись поруч. — Робоча схема, дивись, як гарно працює!

З цим я, звісно, поспішив.

Бо двері купе раптом відчинилися. Я встиг лише побачити першого чоловіка в чорному пальті й капелюсі, який миттю наставив на нас револьвер.