6.2

♕

Як не дивно, сперте задушливе повітря у коридорі здалося мені значно прохолоднішим, ніж у вагоні. А коли ще й до вікна навпроти дверей купе підійшов і знову глянув на кучугури й ліси, на які так зачаровано дивилася Елла, зміг нарешті нормально дихати.

Боги милостиві, чого ж у мене щоки такі гарячі! Ну, подумаєш, фліртував із дівчиною! Подумаєш, вона відплатила тією ж монетою — зрештою, сам напросився. І подумаєш, мені це сподобалося, і я сподівався на більше, хоча вона й крихти того не відчуває.

— Ясний пане! — Теодор мчав із іншого кінця коридору з грнечком у руках. — Що ви тут робите?

— Повітрям дихаю, — роздратовано відповів я сам собі. Бо вкотре дав себе обдурити, вкотре залишився, вкотре не помітив і поплатився. — А ти що тут робиш, Тео?

Тео заслужено подивився на мене як на найбільшого блазня.

— Як це, милий пане! Ви ж самі веліли мені за медом сходити!

Ах, за медом! Як же я про таку дрібницю забув?

— Заходь, — я кивнув головою на купе. — Елла там.

Теодор стиснув у руках грнечек і сторожко запитав:

— А ви чом не там?

Я глянув на нього, неначе він дитина, яка запитує найочевидніше.

— Мені пройтися треба, — збрехав я. — Ноги розім’яти, розумієш?

— Розумію, — Тео кивнув. — То я піду?

— Піди, — щедро дозволив я, махнувши рукою, і відвернувся.

Не зізнаватися ж, що якесь дівчисько, яке я планував закохати в себе, обкрутило мене навколо пальця. Ще й так швидко! І точно не доповідати, що такого зі мною ніколи не траплялось, хоч я знайомий із багатьма дівчатами і зарученим був.

І Елла…

Я приклав руку до щоки, коли знову відчув жар. Набрав у груди повільне повітря й видихнув. Так, пройтися справді треба. У сусідній вагон, наприклад. Куди-небудь, аби лише не стояти тут.

Я рвонув уперед. Йти надто далеко я не збирався, адже нам виходити на наступній зупинці, але до вагону-ресторану зазирнути цілком міг, щось прихопивши. Бо ми навіть не поснідали, хоча я й збирався робити цю зупинку лише перед тим, як сісти в корабель. Або вже на ньому, щоб не гаяти дарма часу.

Тим паче, кораблі ходять у таку погоду рідко. Не встигнемо на цей — доведеться принаймні тиждень чекати наступний. Стільки часу ми не маємо.

Перед вагоном-рестораном двері самі рвучко відчинилися, не встиг я й руків’я торкнутися. На мене налетіли двоє чоловіків, за ними мчали дами в капелюшках, і всіх їх об’єднувало одне — нажаханий погляд, спрямований то на мене, то на коридор позаду.

— Пане! — звернувся до мене один із чоловіків, схопивши за плечі. Решта пробігла повз, але він залишився, схвильовано дивлячись, губи тремтіли, і він ніяк не міг підібрати слова: — Пане, це…

— Що? — не витримав я.

— Рятуйтеся, — прошепотів він. І тут я почув підозрілий звук, надто схожий на постріл. Чоловік здригнувся й заплющив очі, переводячи подих. — Рятуйтеся, пане! Вони прийшли за спадкоємцем трону! Зупинок не буде, всі двері зачинені, інспектори… Ох, пане, інспектори! Дорога в один кінець…

Серце вщухло десь у п’ятах. Я насупив брови, зосередившись на єдиному, що мій мозок ухопив:

— Яким ще, до біса, спадкоємцем трону?

Ще один постріл, чоловік зойкнув і відпустив мене, побігши вперед.

— Рятуйтеся, пане! — крикнув він, перш ніж зникнути в іншому вагоні.

І я, не вагаючись, рвонув слідом.