5.2

♕

Справи мої кепські. Вляпалася в халепу, що називається, а як тепер із неї виплутатися — не знаю.

Хоча якого це біса? Я, взагалі-то, сама в халепу не потрапляла. Жила собі спокійно, аж доки цей пройдисвіт не з’явився. І саме через нього та його дурну ідею знайти принцесу я опинилася в цій ситуації.

Так, треба негайно думати.

— Нарешті ви прийшли! — радісно промовила я, майстерно зобразивши щире здивування. — Я вже злякалася, що ви про мене забули!

— Справді? — Тадеуш підняв брови й солодко усміхнувся, явно мені не повіривши. Ну й нехай, бодай прикидатися більше не доведеться. — Ну що ти, як про тебе забути? Ми з Тео всю будівлю і кілька вулиць оббігали, тебе шукаючи!

Ой, лишенько!

— І хто то був? — продовжував допитуватися Тадеуш, легко повівши мене під лікоть у бік платформ. — Я думав, ми вже з’ясували, що тобі подобаюся я.

— По-перше, ти мені не подобаєшся, — одразу заперечила я. — По-друге, то був дуже добрий пан, який позичив мені парасольку. Ти ж про парасольку для дами не подбав! І взагалі, де Теодор? З ним мені розмовляти значно приємніше!

— Теодор уже чекає на нас біля потяга, — гмикнув Тадеуш і хитро додав: — Між іншим, із твоєю валізою також.

От дідько!

— Справді? — я плеснула в долоні й обхопила руку Тадеуша. — Пречудово! Тоді ходімо швидше — холодно!

Що мені тепер робити?

Я знервовано стиснула його руку, а він геть неочікувано накрив мою долонею, зчепивши наші пальці. Ах, тобто він мені підігрує! Ну й чарівно. Навіть цікавіше, коли гру ведуть обоє.

От тільки мені потрібно на певний час залягти на дно.

— Нам ось туди, третя платформа, — підказав Тадеуш напрочуд спокійно, а тоді стурбовано додав: — Тобі варто буде одразу переодягтися, ти вся мокра.

— Зі мною все добре, — відповіла я, зітхнувши, цілком усвідомивши свою невигідну позицію.

І мені справді було трохи холодно — тут я не збрехала. Вологі пасма волосся спадали на обличчя, а я марно намагалася заправити їх за вухо. Я відчувала, як волога просочується крізь товсту тканину пальта до сукні. Через це навіть найменший вітерець здавався неприємним, хай як я не намагалася від нього захиститися.

Зізнатися, тепле купе вагона не здавалося мені поганою ідеєю.

Теодор і справді чекав на нас біля інспектора, що прискіпливо перевіряв квитки. Побачивши мене й Тадеуша, він підскочив на місці й миттю кинувся до нас, недоладно розмахуючи меншими валізами.

— Милостиві боги! — вигукнув він з полегшенням, дивлячись на мене. — Як ви могли, ясна пані?! Ми за вас так переймалися!

Глянувши на стримане обличчя Тадеуша, яке напускно не виражало жодних емоцій, окрім холодного спокою й відстороненості, я в цьому запевнилася. Він переймався — це правда. Однак навряд чи за мене. Радше за винагороду, на яку покладав надії.

Інакше якого біса він так причепився до мене? Авжеж, король Янек обіцяв добре заплатити навіть за спробу знайти його сестру. Зрозуміло, що Тадеуш поклав око на нагороду.

— Квитки, Тео, — скомандував Тадеуш холодно, не прибираючи від мене рук. — І не забудь розмістити валізи.

— Аякже, ясний пане!

Інспектор навіть не став нас розглядати — одразу запросив усередину. Тадеуш пропустив мене вперед, змістивши руку на мою спину.

— Якщо тобі потрібно за щось триматися, я запропоную тобі свою руку, — сухо зауважила я, коли відчула його долоню на талії.

Тадеуш зітхнув і знову перемістив руку на лікоть.

— Я всього лише вказую шлях, — відказав він. — Ти ж не знаєш, які в нас місця.

— Тоді тобі варто було йти першим.

— О ні, моя люба, — він засміявся низьким голосом. — Впустити тебе з очей було б найбільшою помилкою в моєму житті.

Отож, йому й справді дуже потрібні гроші.

Невелике купе мало лише спальні місця. Негусто.

Тадеуш це помітив і всміхнувся.

— Обираєш місце? — він пройшов уперед і зачинив вікно, сховавши перон за фіранками. — Обирай обачно.

— Тоді одразу покажи мені те, звідки я не бачитиму твою нахабну пику, — гмикнула я, скинувши з себе мокре пальто. — Бо я не маю наміру споглядати її всю поїздку.

— Шкода, — Тадеуш нахилився до мене й розтягнув губи в усмішці. — У мене дуже навіть симпатична пика!

— Хто сказав тобі такі дурниці? І коли? На маскараді?

— Продовжуй повторювати собі це, Елло, — він упав на сидіння, попередньо розстібнувши пальто, й склав руки на грудях. — Сідай.

Я продовжувала стовбичити. Тадеуш закотив очі.

— Будь ласка, сядь, — повторив він лагідніше. — Теодор зараз принесе твою валізу. Потім ми вийдемо, і ти зможеш переодягтися в сухі речі.

Я підняла брови. Тобто як це — принесе валізу? Ту порожню, з якою я намагалася провернути трюк зі зникненням і повністю провалилася?

Побачивши мою розгубленість, Теодор знизав плечима й пояснив: