Розділ 5

Елла

Переміну погоди я не передбачила, а дощ почався геть невчасно. Ну хіба це зима? Знаючи Варкаш, одразу після дощу ще й мороз вдарить! Я бігла, ковзаючи чобітками по мокрій бруківці й мимоволі штовхаючи людей, що ставали поперек дороги. Жовті ліхтарі миготіли, мов от-от збиралися вимкнутися в таку погоду й залишити містечко в непроглядній темряві. Між усім цим я намагалася зорієнтуватися й бігти вузькими провулками, аби тільки не з’явитися на головній дорозі, яка якраз-таки вела до вокзалу.

У бібліотеку я все ж таки заскочила, але не для того, щоб переговорити, а щоб залишити кілька листів і попросити милу пані передати їх. Якщо буде потреба, Елішка підніме все місто. Вона така вперта й наполеглива, що й королю звістка про повстання дійде — а той багато що про повстання знає! А пані бібліотекарка, щойно прочитає листа, одразу ж піде з новинами до студентського парламенту й ректора. Тадеуш, звісно, мав рацію — ректор нічого робити не буде, а от студенти…

Принаймні я трималася надії, що вони дійсно щось зроблять, якщо я зникну на місяць або довше й не повернуся.

Якщо Тадеуш уже розкрив мене, то я мушу поспішати. Візьму перший-ліпший квиток на потяг і поїду в протилежний від запланованого бік. Зроблю пересадку й прямуватиму до іншого королівства. У Бривію, наприклад. Спокійне королівство, неперевершена природа, і до чужинців із сусідніх земель там добре ставляться — не пропаду. Перечекаю там деякий час, допоки хоча б частина злотинської знаті не відчалить додому, а тоді повернуся.

З цими думками я значно прискорилася, але не розрахувала власні кроки й підсковзнулася, недоладно змахнувши руками. Певно, з моїх вуст вирвався якийсь звук, бо поруч раптом почулося зойкання, і хтось підхопив мене під руки.

— Боги милостиві! — вирвалося з мене мимоволі, і я швидко виправилася, глянувши в очі молодого чоловіка, який досі мене підтримував. — Перепрошую, ясний пане!

— Ви в порядку? — його очі схвильовано звузилися, коли я стала на ноги. Я помітила й парасольку, що випала з його рук, коли він кинувся до мене.

Я ніяково підняла її й простягнула чоловікові, поспішивши заспокоїти:

— Не раджу бігти мокрою бруківкою, ясний пане! — пожартувала я, безтурботно відмахнувшись. — Дякую, що врятували мене від калюжі!

Хоча калюж майже не було — величезна перевага бруківки, про яку краще забути в морози, бо саме тоді тут починається справжній дупопад.

Я вже зібралася бігти, коли молодий чоловік знову схопив мене за лікоть. А тоді, зашарівшись, відсмикнув руку й опустив палаюче обличчя.

— Візьміть хоча б мою парасольку, панянко!

— Що ви таке кажете, ясний пане! Бігти мені вже недалеко!

— Тоді я проведу вас!

Ох, тільки цього мені не вистачало!

— Не хвилюйтеся за мене, пане, — я не цукрова, не розтану від якогось там дощику.

Молодий пан таким упевненим не виглядав, стиснувши губи.

— Захворієте ж! — він підняв над нами парасольку. — Я наполягаю супроводити вас, панянко. І не сперечайтеся зі мною — для мене це честь! Хапайтеся!

З цими словами він показово підняв лікоть, за який я, лише мить поміркувавши, схопилася. Зрештою, я й так уже вся змокла, та й навряд чи когось здивую, йдучи під руку з приємним чоловіком. І навіть якщо Тадеуш із Теодором дивом наздоженуть мене, одразу вони мене не впізнають. Може, взагалі відчепляться, коли побачать з іншим чоловіком.

Я оглянула рукав дорогого пальта й зиркнула в профіль молодого пана. Той, ніби відчувши погляд на собі, знову зашарівся, усміхнувшись лише кутиками губ, і дивився на дорогу попереду.

— Куди ви тримаєте шлях? — поцікавилася я, тепер уважніше слідкуючи за кроками.

— На вокзал, — він знову усміхнувся, поки я намагалася стримати власне розчарування. — Збираюся провідати родину.

— Справді? Вони, певно, далеко живуть?

— Не дуже, — я затамувала подих і напружилася, коли почула продовження. — У центральній частині, поблизу королівської резиденції. Так, дорога довга, через море, але воно того варте.

Ах, тоді в той бік мені точно не треба!

— А ви куди шлях тримаєте, панянко?

— До родичів, — невизначено сказала я, відвернувшись.

Пан неабияк приємно здивувався моїм словам — аж очі в нього заблищали.

— Таких випадкових зустрічей не існує, — зашепотів він м’яко, хитнувши головою, а тоді додав: — Подорожуватимете Варкашем?

Яких випадкових зустрічей? Про що він узагалі говорить? Так, треба хапати ноги в руки й бігти, поки не запізнилася на всі потяги, які тільки можна!

Пан вичікувально дивився на мене, через що я зненацька роздратувалася й геть забула про манери.

— Що? — точно, він же поставив мені якесь запитання! — Ні-ні, ясний пане, моя родина родом із Бривії.

Він із розумінням кивнув.

— Бривія — чарівна країна!

Невимушену бесіду, яку панові все ніяк не вдавалося нав’язати через мою неуважність, я майже всю прослухала. Лише періодично кивала у відповідь на односкладні запитання, поки він про щось теревенив. Добре, що ми обидва прямували на вокзал: там було більше шансів відокремитися від нього з найпростішої причини — купівлі квитка. Навряд чи він матиме бажання супроводжувати мене кудись далі; принаймні саме на це я й сподівалася. Головне — не натрапити на нього знову, коли загублюся в натовпі.