4.3

♕

На подібні думки я не мав багато часу.

— Нам уже час, — сказав я, відвернувшись. — Тобі ще потрібно щось зробити?

— Мені потрібно зайти перепросити в бібліотеку, — напрочуд сором’язливо відповіла Елла, і я кивнув: зрештою, міг і сам про це здогадатися. — Ми встигаємо?

— Встигаємо, — щедро мовив я. — Якщо вийдемо просто зараз.

— Тоді мерщій! — Елла попрямувала до дверей. — Що раніше ми підемо, то швидше я повернуся.

Ну, я б так не сказав.

Утім Елла поспішала так, ніби щиро в це вірила. Мені не хотілося марно її розчаровувати. Та думка про те, що вона не переносить мене на дух і прагне якнайшвидше позбутися нас із Тео, тихо підкрадалася до серця. Ні, я не джентльмен — це правда, але дію я задля її ж користі!

І трохи для своєї.

Тео з полегшенням глянув на мене. Нарешті повірив, що більше нас ніхто бити не буде. Він рушив одразу за Еллою, жваво розмахуючи валізою.

— Нам ще потрібно буде забрати речі з готелю, — повідомив я, виходячи з хати останнім. — Думаю, поки…

— Зробите це, поки я буду в бібліотеці, — кивнула Елла. — Гарна ідея.

Гарна ідея? Мені почулося?

Тео нахилився до мене.

— Здається, вона нам повірила, пане! — радісно зашепотів він. — Вам залишилося всього лише закохати її в себе!

Елла озирнулася до нас, і я шикнув:

— Стули пельку, Теодоре!

Вона нас почула. Боги милостиві, вона нас почула!

— Ти завжди такий грубіян із простими людьми? — похмуро спитала дівчина, застібаючи пальто. — Чи тільки на свята?

Значно щасливіший Теодор відповів замість мене:

— Раз на раз не припадає, моя пані!

— Тобі не обов’язково звертатися до мене так поважно, — лагідно сказала Елла Тео. — Я не маю жодних титулів.

— Поки що, — виправив я.

— І не сподівайся, — усміхнулася Елла, повертаючись до самої себе. Напевне, це була хвилинна слабкість, не більше. — Мене звуть Елла, Теодоре.

— Мені дуже приємно, мила пані!

— Мені ти Еллою не представлялася, — гмикнув я.

— Бо для тебе я панянка Ворлякова, Тадеушу, — миттєво відповіла вона.

Тео захихотів, прикривши обличчя рукою. Я ж устиг помітити схвальну усмішку, якою Елла нагородила помічника мого секретаря. І я не міг дочекатися миті, коли ми нарешті допетляємо вуличками до бібліотеки, щоб декому мізки на місце вправити. Бо деяким їх, схоже, каструлею добряче відбило!

Я — принц величного злотинського королівства, повноправний спадкоємець трону, а з мене знущаються. І хто? Слуга й проста дівчина.

Дожився.

Дивись-но, вони вже й спільну мову знайшли — ніби це не Тео ще годину тому боявся знову отримати по голові. Помічник секретаря нещасний! Я йому це ще пригадаю!

Наприкінці вулиці з’явилася бібліотека. Елла зупинилася й повернулася до нас.

— Зустрічаємось тут, — вона вказала на кав’ярню збоку. — Якщо змерзнете, зайдемо всередину. Гаразд?

— Домовились, — кивнув я, а тоді мене осяяло. — Валізу ми візьмемо з собою, щоб ти не тягала. Тобі щось потрібно?

— Обіцяйте повернути валізу, — усміхнулася Елла. — Мені не хочеться купувати нову. І, будь ласка, всередину не заглядайте.

— Та що ви таке кажете, мила пані! — бідний Тео аж почервонів, а я неприховано пирхнув. — Звісно ж, не будемо!

Ну, хай говорить за себе.

— Тоді добре, — Елла ще раз невпевнено всміхнулася. — Бувайте!

— Скоро побачимось! — пообіцяв я й, схопивши Тео за лікоть, повів його геть.

Ми промайнули кілька вулиць, перш ніж я заговорив:

— Що ти таке витворяєш, Тео? У друзі до неї записався?

— Ой, Ваша Світлосте, я дуже сподіваюся, що ви покличете її заміж! — широко усміхнувся він. — Щоправда, думаю, вона вам відмовить…

— Мені відмовить? — перепитав я й розсміявся. — Жодна знатна пані мені ще не відмовляла!

— Якщо ви слухатимете власне серце, Ваша Світлосте, ця пані теж вам не відмовить!

Слухати власне серце! Теж мені радник. От зараз, наприклад, серце підказує, що щось у мене просто під носом сталося, а я, дурбецало, так і не второпав — що саме.

До готелю я майже біг. Залишати Еллу одну раптом перестало здаватися гарною ідеєю. А що, як ми затримаємося? Хай я й наказав Тео зібрати речі напередодні, але ніколи не знаєш напевно. Тож, забігши до своєї кімнати з Тео на хвості, я насамперед перевірив, чи стоять валізи напоготові біля дверей, а тоді закинув валізу Елли на заправлене шовковими простирадлами ліжко.

— Ваша Світлосте! — загримів Тео, ладний дати мені по руках. — Лізти в чужі речі, ще й дівочі, та ще й на ліжку — невиховано!

— Тео, якщо тебе бентежить дівоча спідня білизна, то просто відвернися, — пирхнув я, розкладаючи валізу.