4.2

♕

Поки Елла збирала речі, я не посоромився оглянути всю хату й пригоститися. Втім, у ній не було нічого цікавого, окрім кількох фотографій родини пані, яка взяла до себе Еллу і була господинею дому. Світлин самої Елли я не знайшов, хай як не намагався. І речей у неї було небагато.

У шухляді, де мали б зберігатися особисті дрібниці, не виявилося нічого, крім старих ковдр. У шафі, в коробці, лежали виписки про виплату грошей із бібліотеки — схоже, там Елла підробляла, щоб мати власну копійку. Там само були кілька листів від пані, написаних досить сухо. Її цікавили лише квіти в садку та чи не протікає дах, про що Елла не менш холодно інформувала кількома рядками у відповідь.

Тео поводився значно тихіше. Схоже, він геть засоромився, що потрапив у таку ситуацію, тож лише щось строчив у своєму нотатнику. Сподіваюся, тим самим він підвищував наші шанси на успіх. Інколи Тео звертав увагу на щось довкола — здебільшого на мене, але радше через власну незручність.

— Будь ласка, припиніть нишпорити, — нажахано шепотів він, раз у раз озираючись на прочинені двері сусідньої кімнати, де сховалася Елла, оголосивши, що йде збирати речі. — Це не ваш будинок, милий пане!

Ну, це правда — тут не посперечаєшся. Але й домом Елли, справжнім домом, де тобі завжди раді, це місце теж важко було назвати.

От я, наприклад, палац також не вважаю своєю справжньою домівкою. А от літню резиденцію посеред лісу, з озером поруч, — так. Там значно затишніше, тихіше й приємніше, ніж у завжди гамірному, переповненому людьми палаці.

— Милий пане!

— Тео, — я серйозно подивився на нього й підняв руки. — Я нічого не чіпаю. Бачиш?

Тео похитав головою, згорнувшись у старому червоному кріслі так, ніби намагався зникнути. Я ж таким боязким не був: по-перше, каструлю на полиці зі взуттям я вже сховав, поки Елла не бачила, а по-друге — боятися тут було нічого. Тож я крокував кімнатами так, ніби сам був господарем.

Мою увагу привернула чашка з квіточками. Ні, ну як дивно люди живуть! Що це за фарфор такий? Хіба це фарфор? Та це ж якась чортівня! А там у нас що — скарбничка з коштовностями? О, ось це вже цікаво.

— Милий пане!

— Тихо, Тео! — відмахнувся я. — Я зайнятий!

Маленька скарбничка була напівпорожня. Кілька сережок, жодного браслета, замість самоцвітів — скляні камінці, що для дівчини такого походження не дивувало. Я вийняв усе, що міг, аж раптом пальці наштовхнулися на знайому тоненьку стрічку. Потайне дно, зрозуміло. Я підчепив його й зазирнув усередину, гмикнувши. Вовняна хустка.

Руки самі потягнулися — чесне слово.

— Пане!

— Тихо, я кому сказав!

Хустка приховувала намисто, яке я відразу взяв до рук. Тео тихо зойкнув, коли я підніс його до очей, примружившись. Завдяки нашій величезній колекції я непогано орієнтувався в коштовностях, і скажу так: на просту підробку це намисто не скидалося. Намистини трималися одна за одну, немов їх з’єднував не метал, а якесь диво.

Я покрутив прикрасу в руках і торкнувся застібки, перевіряючи край пальцем. На ній щось було вигравірувано — настільки тонко, що без лупи й не розгледіти. А камені? Ось це вже справді схоже на самоцвіти — смарагди, які під сонячним світлом мали б переливатися насиченим кольором.

Звідки в простої дівчини така коштовність?

За дверима заскрипіла підлога — Елла пересувалася кімнатою. Я витягнув шию й зазирнув у щілину. Навпроти стояв лише порожній стіл, більше нічого видно не було. Котра година? Я зиркнув на годинник.

Тео підхопився на ноги.

— Йде, милий пане!

Я миттю озирнувся до нього. Йде? Але ж тільки-но нічого не було видно! Мені зовсім не хотілося, щоб вона побачила свою скарбничку в такому стані. Я поспіхом поскладав прикраси назад, запізно зрозумівши, що зробив це неправильно: не в тому порядку й навіть не закривши потайного дна. Та начхати. Якщо мені все вдасться, Елла сюди більше не повернеться.

Двері відчинилися саме тоді, коли я опускав кришку скарбнички. І лише потім я зрозумів, що залишив хустку на шухляді. Серце бухнуло в грудях, і я швидко сховав хустку разом із намистом у кишеню штанів, після чого відскочив від скарбнички.

Елла застала мене не в найкращу мить — я врізався стегном у стіл і зойкнув від несподіванки.

— Скакати козлом менше треба, — буркнула вона. — Я готова.

Готова? Чудово.

— Тео! — скомандував я. — Візьми речі панянки, будь ласка.

Елла насупила носика.

— У мене не так уже й багато речей.

Вона повернулася до кімнати й за мить вийшла з найменшою валізою, яку я бачив за все життя. У мене, певно, щелепа відвисла, бо Елла відразу спохмурніла.

— Забагато? Я взяла тільки найнеобхідніше.

— Забагато? — повторив я приголомшено й без зайвих церемоній вихопив у неї валізу. Занадто легку валізу!

А як же окремий екіпаж для речей? Щонайменше чотири сундуки зі взуттям на будь-який смак? А сукні? А прикраси?

Може, вона мене не так зрозуміла? Може, я помилився і сказав, що ми їдемо на один день, а не на місяць?