Розділ 4

Тадеуш

Загублена варкаська принцеса Елла чи ні, але свій чарівний носик вона задирає будь здоров.

Я насолоджувався цією виставою, як міг, та згадка про заміжжя з вуст дівчини, на яку я сам мав плани, мені не сподобалася. Що значить — хтось із панів знатного роду зробить їй пропозицію? Я міг би зробити значно кращу пропозицію — таку, від якої дівчаткам не прийнято відмовлятися. І рід мій набагато знатніший за якусь там варкаську шляхту!

Те, що я збирався зробити, не надто благородно — визнаю. Утім, якщо це зміцнить моє становище серед інших королівств, воно того варте. Моя родина переживе мої чергові витівки, але визнання через мою дурість іншого спадкоємця — хай навіть власного племінника — ні.

Я вже й так витратив на пошуки половину відведеного мені часу. Я збирався одружити цю дівчину на собі, чого б мені це не коштувало.

— Тобі не потрібні пани знатного роду, якщо ти сама — панянка, — відповів я з показним спокоєм. — Чи ти навіть не припускаєш думки, що можеш виявитися королівської крові?

Елла пирхнула зі сміху. Я кивнув. Саме так я й думав.

— Сподіваюся, що я — не вона.

— Чому?

Елла знизала плечима і резонно відповіла:

— Мені не подобається думка про те, що мене намагалися вбити.

— Але ж принцеса могла вижити!

— Це достеменно невідомо, — гмикнула Елла.

Я поспішно заперечив:

— Ваш король — не дурний чоловік. Якби шансів справді не було, він не витрачав би свій час, — я зробив коротку паузу, після якої додав: — І точно не плекав би надії.

Елла недовірливо гмикнула.

— Звідки тобі про це відомо? — вона примружила очі. — Чи вам це у вашому навчальному закладі розповідають?

— Про це всюди говорять, — відповів я. — Коли принцеса повернеться, певен, святкування триватиме щонайменше місяць у всіх королівствах.

Елла кивнула.

— І чомусь тобі віриться, що принцесою можу виявитися я?

Цього разу плечима знизав уже я.

— Чому б ні? — я примружив очі й почав перелічувати: — Волосся темне, очі зелені, родини немає… Тебе принаймні варто показати Його Величності.

— Я не згодна.

— Доведеться, люба, — гмикнув я, коли обличчя Елли перекосилося. — Ти ж плануєш після навчання викладати варкаську історію, чи не так?

Я побачив ту мить, коли вона нарешті зрозуміла, що зі мною не варто торгуватися. Я знав, на які болісні точки за потреби тиснути, що витягнути з минулого і чим пригадати.

Злотинські королівські детективи знайшли кілька досьє, у яких було достовірно зазначено, що Елла ще під час перебування в притулку рятувалася читанням. Тож не дивно, що вона склала вступні іспити й потрапила до університету, де відразу проявила себе не лише як найрозумніша студентка, а й як лідерка. Отримати посаду голови студентського парламенту вже на першому курсі? Це яку ж програму з покращення академії треба було написати, щоб інші студенти демократично її обрали?

Її шлях здавався мені кришталево зрозумілим, тож коротка згадка ректора про викладацьку кар’єру мене не здивувала.

— Ти ж сподіваєшся на це, правда? — натиснув я. — Створити жіночу академічну лігу, читацький клуб. Запровадити студентські олімпіади та універсіади…

Елла стиснула губи, недобро скривившись, і махнула каструлею — ніби зважувала, чи не варто знову мене вдарити, аби я замовк.

— Я знаю, що ваш ректор не надто ініціативний, — мовив я легковажно. — І не підтримує дівчат так, як хлопців. Твоє майбутнє місце викладачки під загрозою, ти й сама це розумієш. А якщо ти ще й від цієї поїздки відмовишся, ректор узагалі не розглядатиме твою кандидатуру. А от я міг би допомогти — замовити добре слівце. Усе, що потрібно, — показатися вашому королю. Нічого більше я від тебе не вимагаю.

— До чого ти ведеш? — холодно спитала Елла.

— Хіба це не очевидно? — я підняв брову й криво всміхнувся.

У цю мить Тео поруч нарешті застогнав і поворушився. Я звернувся до Елли вже лагідніше, розраховуючи на добре дівоче серце:

— Принеси йому води, будь ласка. І не бий більше мого слугу — його голова для мене дуже цінна.

Елла пирхнула, але підвелася, все ще тримаючи зброю в руці, й вийшла з кімнати.

Так, от і добре.

— Ваша Світлосте… що відбувається? — зашепотів Тео, ледь не скиглячи. — Голова розколюється…

— Усе з твоєю головою буде гаразд, — шикнув я, знову смикнувши руки. — І про Світлість поки забудь…

— Ой, лишенько…

І то правда.

Я ще раз смикнувся, пальцями обхопивши мотузки. Елла виявилася досвідченою у вузлах — в’язала не абияк, а хитромудро. Не дивно, що мені знадобилося стільки часу.

— Ва…

— Та помовч, Тео, заради Богів!

Вузол на моїх зап’ястях послабився, і я видихнув, скидаючи з себе мотузку й підводячись на ноги. Тож коли Елла повернулася з повною чашкою води, не дивно, що вона зойкнула й заклякла в проході, побачивши мене звільненого, на ногах і без пут.