3.3

♕

Я мала час на роздуми, поки зв’язувала двох пройдисвітів на підлозі. У тому, що вони саме пройдисвіти, я не сумнівалася ані на мить. Понаїхали з інших королівств, бачте, і вже господарями себе почувають — без запрошення в чужу хату заявляються. Це я ще не згадала про переслідування в академії, спроби вивезти мене без моєї згоди в інше королівство, нахабну поведінку і…

Першим заскиглив Тадеуш, перервавши мої думки. Я гмикнула, перехопивши каструлю зручніше. Не знаю, чи мала рацію продавчиня щодо хіта сезону, але для побиття злочинців вона цілком годиться.

Тадеуш примружив очі від світла й застогнав. Підбита голова звалилася на бік, він глибоко зітхнув, а потім знову підняв її, ледь-ледь розплющивши очі.

— Що?.. — хрипко пробурмотів він, ковтнувши слину.

Я терпляче чекала на стільчику навпроти, ритмічно похитуючи ногою. Думаю, з пам’яттю у Тадеуша нічого не сталося: щойно він побачив каструлю в моїх руках — одразу скривився. А якщо спогади на місці, то й з головою все гаразд.

Він хитнув головою і тут-таки пошкодував про це, поморщившись.

— Ти навіть не здогадуєшся, кого намагалася прибити, — невдоволено мовив він, пирхнувши собі під ніс. — Кому розповім — не повірять…

— Кому це ти вже щось розповідати зібрався? — я підняла брови й кивнула вбік. — Своєму товаришеві?

Тадеуш повернув голову й зітхнув. Теодор так і залишався без свідомості. Певно, не такий твердолобий, як його господар. Шкода. Мені здається, з Теодором домовитися було б значно простіше.

— І взагалі, — продовжила я без докорів сумління, — що це у вас за порядки такі, що університетські викладачі можуть собі дозволити слугу мати, га?

— Цілком нормальні, — Тадеуш цокнув язиком. — Тим паче, не абиякий університетський працівник, а викладач вищого навчального закладу при королівському дворі, знаєш-бо. Відчуваєш різницю?

— Анітрохи, — безсоромно всміхнулася я.

Тут Тадеуш марно смикнув мотузку.

— Якого біса? — шикнув він і опустив голову, оглядаючи своє становище. — Так, це вже занадто!

— У мене є кілька запитань, — я схилила голову набік. — І я маю намір почути на них відповіді.

Тадеуш зухвало підняв брови.

— Справді? Я нічого тобі не скажу, якщо не розв’яжеш мене.

— Ти зараз не в тому становищі, щоб вести зі мною перемовини, — відрізала я і прицмокнула язиком, для більшого ефекту змахнувши каструлею. — Якого біса ви сюди припхалися і що вам від мене треба? І я не хочу чути нісенітниці про наукову конференцію. До речі, вона взагалі існує чи ти її вигадав?

— Існує, — з усмішкою повідомив Тадеуш. — Однак на неї не запрошують жінок. Тим паче простолюдинок.

— Ах, то ось воно як!

— Але ти не хвилюйся, — Тадеуш повторив мою усмішку. — Я домовився з ректором. Ти писатимеш пречудовий звіт про кожен день поїздки, а потім представиш це на цьому вашому…

— Парламентському засіданні? — люб’язно підказала я.

— Щось на кшталт того, — кивнув він. — Тож тобі не варто так зі мною поводитися.

— А як мені з тобою поводитися?

Тадеуш оглянув мене з ніг до голови, не приховуючи розважливої усмішки. Я видушила з себе таку ж саму, помахавши між нами каструлею.

Тадеуш засміявся й змовницьки прошепотів, витягнувши до мене шию:

— Не думаю, що побут справді стане нам на заваді.

— Не знаю, що ти там собі вже уявив, — обурено сказала я, — але ніяких «нас» ніколи не існуватиме.

— Я думав, що сподобався тобі під час нашої першої зустрічі, панянко Ворлякова.

— Перше враження буває оманливим, пане Рожмберку. До речі, ти неправильно ставиш наголос у моєму прізвищі.

Тадеуш щось нерозбірливо пробурмотів собі під ніс і штовхнув ногою Теодора. Той і не думав прокидатися.

— Ти його сильно вдарила? — поцікавився Тадеуш, знову глянувши на мене.

Я знизала плечима.

— Не сильніше, ніж тебе.

— Навіщо ти взагалі це зробила?

— Навіщо ви вдерлися в мою хату? — відповіла я питанням на питання. — Не боїшся, що я зараз же розповім про це газетярам? Що скажуть про тебе у твоєму вищому навчальному закладі?

— Про мене якраз нічого не скажуть, — легковажно знизав плечима Тадеуш, але його очі небезпечно блиснули. — А от уяви, що скажуть про тебе: самотня дівчина прийняла у себе двох чоловіків. Плітки розійдуться всім королівством. Певен, дехто захоче дізнатися більше. І я з превеликою радістю проллю на це світло. Тим паче я мав нагоду познайомитися з шановним паном Якубом Гацьким, який дуже охочий до таких історій.

Я слухала, примруживши очі. Прикидається? Не схоже. Але й для серйозної погрози це виглядає слабко. Осоромить мене — так, але й я не така проста, якою здаюся.

— Я повідомлю про переслідування, — сказала я й схилила голову набік, імпровізуючи далі. — До того ж у нашому королівстві дещо інші правила. Чоловік, який визнає, що був з дівчиною в інтимних обставинах, — це те саме, що привселюдно покликати її заміж.