3.2

♕

Тадеуш зачинив за нами двері й склав руки за спиною. Від нього віяло неприхованим задоволенням, яким він насолоджувався сповна.

— Куди ти так поспішаєш? — поцікавився він, коли я, пирхнувши, подалася вперед коридорами. — Ми їдемо ввечері, часу зібрати речі ще вдосталь.

— Я з тобою нікуди не поїду, — відрізала я, застукотівши невисокими підборами туфель сходами вниз. — Я тебе взагалі не знаю!

Тадеуш перехилився через перила й глянув униз, крикнувши:

— Та ми ж із тобою вже зустрічалися!

— Дійсно? — гмикнула я задумливо, спинившись, перш ніж задерти голову й відповісти: — У такому разі тобі доведеться нагадати мені про це!

— Гей! — обурено відгукнувся він і побіг униз. Я, почувши це, підхопила спідницю. — Ану, ходи сюди!

Дзуськи!

— Сам сюди ходи! — крикнула я вже з коридору.

Я спинилася й озирнулася через плече. Десь тут Елішка колись надибала ще один вихід з академії — той, що вів до лабіринту садку. І схований він був якраз за…

Я помітила кілька кам’яних статуй, за якими ховалися непримітні двері комори.

— Кажу тобі, сюди ходи! — знову долинув голос Тадеуша, і, передчуваючи хід конем зі свого боку, я широко всміхнулася.

Я навіть витратила час, щоб цьому нахабі відповісти, владно махнувши рукою в повітрі:

— Це ти сюди ходи, кажу тобі!

Я гмикнула від власних слів, коли почула цілком зрозуміле роздратоване пхикання. Воно, щоправда, мене не цікавило — так само як і людина, яка його видала. Я потягнула двері комірчини на себе й зайшла в темну кімнату, щільно зачинившись.

Так, ну десь тут і справді щось має бути.

Я випадково штовхнула руками мітли, необачно притулені до стелажа. Потім скинула собі на ноги ще кілька речей — на щастя, легких і надто схожих на ганчірки. Обмацала всю стіну й нарешті намацала пальцями перешкоду — це було руків’я.

Не варто було хвилюватися, що Тадеуш вирішить перевірити комору. Бо коли він відчинить дверцята, мене вже тут не буде.

Добре, що ми з Елішкою колись цей вихід знайшли. Шукали ми, щоправда, дещо інше. На той час Елішка крутила палкий роман з одним зі студентів і страшенно не хотіла, щоб це відбувалося на очах у інших. Десь так вона й примітила цю комору.

Двері знайшлися тоді ж, коли під час поцілунку вона випадково натиснула на руків’я й вивалилася разом зі студентом просто в садок. Пощастило, що порожній.

А я дізналася про це місце, коли Елішка в емоціях розповідала про ту пригоду й вимагала, щоб я побачила все на власні очі.

Дякую тобі красно, Елішко, за твої пригоди!

Звісно ж, іти в таку погоду без верхнього одягу — ідея так собі, на любителя. Та, вибравшись зі стін університету й відірвавшись від Тадеуша, це вже не здавалося таким безглуздим. Зрештою, живу я не так уже й далеко — якось упораюся, зими у нас мінливі й не такі вже холодні. Усе краще, ніж бігати з цим нахабою за спиною.

На півдорозі я змерзла й зазирнула до першої-ліпшої крамнички. Немолода пані не була дуже щаслива мене бачити, та, оскільки я була єдиною охочою пройтися рядами з кухонним приладдям, не надто заперечувала.

Ну, може, лише трішки.

— Або щось купи, або йди геть! — сказала вона, недобро примруживши очі й змірявши мене презирливим поглядом, немов я якась злодюжка.

Не злодюжка я! І не лиходійка, шановна пані! І сукенка моя виглядає цілком пристойно, хай і не першої свіжості. Зате тепла! А от якби я вибрала іншу, то й до цієї крамнички без пальта не дошкандибала б.

Я потерла замерзлі руки й обмацала маленькі кишені в спідниці. Монетки ледь чутно задзеленчали.

— Що можна придбати за сім золотих монет? — спитала я, витягнувши гроші й перерахувавши їх на долоні.

Пані продавчиня гмикнула, вдягла окуляри й оглянула прилавок.

— Каструля, — урочисто вказала вона на яскраво-червону каструлю з ручкою, як у пательні. Я ледь не закотила очі, коли вона додала: — Хіт сезону!

Я перепрошую, який ще хіт сезону за сім золотих монет?!

— Загорніть, будь ласка, — попросила я, поклавши перед нею гроші, й пішла роздивлятися приладдя далі.

Пані продавчиня каструлю справді загорнула в яскравий папір. Ручку, щоправда, лишила назовні.

Я безсоромно підхопила каструлю під пахву, попрощалася й вийшла на вулицю. Навіть якщо хтось і дивився на мене як на божевільну, принаймні нова каструля мала б підняти їм настрій.

До своєї хатинки я таки добігла, майстерно просунувши руку крізь паркан — ключі ж бо лишилися в кишені пальта! Потім заскочила на ґанок і глянула на вікно. Світло там з незрозумілої причини горіло.

Матінко рідна, шахраї-таки залізли!

Я міцно стиснула в руках руків’я каструлі й наблизилася до відчинених дверей, пригнувши голову. Якщо це шахраї — красти в мене нічого. Якщо хтось знову вирішив шукати принцесу — теж нічого не знайде. Але мати таку нахабність — зайти в чужий дім без дозволу хазяїна — це невихованість вищого ґатунку.