Розділ 3

Елла

— Боги, покличе хтось лікаря нарешті!

Я ледь стрималася, щоб не скривитися. Милий ректоре, будь ласка, не треба рвати горлянку просто над моїм вухом — я й так усе чудово чую, красно дякую. Краще б порадили, як стерти з пихатого обличчя Тадеуша ту зухвалу усмішку — більше користі було б.

Бо мені абсолютно точно не подобалося, як зарозуміло він усміхався.

Щось у цій історії було зовсім не так, хоча моя інтуїція чомусь тихенько мовчала. Невже це на мене так діє його личко?

— Лікаря! — знову заволав ректор мені просто у вухо, та двері раптом грюкнули. Я вловила носом запах спирту й настоянок і ледь не застогнала.

Наших лікарів узагалі важко було знайти в академії. Між студентами ходили жарти, що лікарі тут з’являються лише поза навчальною добою або на великі свята — коли в академії нікого немає. А якщо вже на лікарів і натрапиш, то лікуватимуть бідних студентів від усього: від зламаних кісток, отруєнь і виснаження — однією настоянкою, після якої краще весь час сидіти у вбиральні, бо не знаєш, коли вона подіє.

І треба ж такому статися: саме сьогодні лікарі виявилися на робочому місці! Яка слушна випадковість.

Лікарі вже відкупорювали бутелі.

Так, тепер треба вчасно отямитися, бо цю гидоту, незрозуміло ким зроблену, я точно пити не збираюся.

Я майстерно застогнала.

— Зачекайте! — загримів ректор, прибравши руку з мого зап’ястя. — Здається, вона прокидається.

Я відчула, як над головою затремтіло повітря. А потім почула нахабний голос:

— Думаю, настоянка бідолашній не завадить, — наполягав Тадеуш жваво. — Дайте-но, пане лікарю!

От падлюка. Ні, він ще й знущається!

Різкий запах настоянки вдарив у ніс — пляшку вже точно тримали над моїми губами. Я різко, зі свистом вдихнула, розплющила очі й сіла, махнувши рукою так, що щось вибила з чужих рук. Приклала долоню до серця, глибоко задихала й обвела присутніх скаженим поглядом, миттєво помітивши кілька речей.

По-перше, блідий ректор виглядав так, ніби це йому настоянка не завадила б.

По-друге, двоє лікарів дивилися то на мене, то на свої кольорові бутелі так, наче щойно побачили диво на власні очі.

По-третє, Тадеуш марно намагався струсити кольорову рідину з колись білосніжної сорочки, так і тримаючи в руці напівпорожню пляшку, яку я, певно, так невдало зачепила.

Я не стримала схвальної посмішки й пирхнула.

— Ну, слава лікарям і чарівній настоянці, — урочисто оголосив один із лікарів. — Між іншим, прошу зауважити: настоянка діє не лише при оральному вживанні.

— І не кажіть, — буркнув собі під ніс Тадеуш, невдоволено глянувши на мене. Мене це тільки ще більше розвеселило.

— Дякую, панове, мені значно краще! — заявила я, намагаючись повернути обличчю серйозний вираз. — Чудотворна настоянка!

Лікар кивнув, підхопивши свій портфель.

— А я про що! — і вийшов разом із колегами, наостанок сумно глянувши на бутель у руках Тадеуша.

Я повернулася до ректора:

— Думаю, ви не будете проти, пане ректоре, якщо сьогодні я пропущу кілька занять, — попросила я, скрививши сором’язливу усмішку. — Щоб цього… — і я невизначено махнула рукою, випадково повністю вибивши пляшку з рук Тадеуша.

Цього разу вона впала, щедро заливши його туфлі.

Я прикрила рот долонею, ледь стримуючи сміх.

Начувайся, мій милий.

— Боги, яка ж я незграбна! — прощебетала я, сяючи усмішкою, і знову звернулася до ректора: — Бачите, пане? Мені терміново потрібно додому!

Тадеуш кивнув, сумно оглядаючи взуття.

— Що раніше, то краще, — додав він невдоволено. — Її саму серед людей відпускати не можна.

Ой, то он як ми заговорили! Недовго музика грала, недовго фраєр танцював. А будеш погано поводитися, Тадеушу, — без носа залишишся.

Та ректор усе зрозумів зовсім не так. І обличчя Тадеуша прочитав неправильно, і мій вираз витлумачив хибно. Блідість з нього зійшла, стурбованість зникла, поступившись гарячкуватому завзяттю.

— Не можна відпускати вас одну, панянко Ворлякова, — мовив він. — А раптом вам знову стане зле? Я попрошу когось зі студентів.

— Ну що ви таке кажете, пане ректоре, не варто, стільки клопоту…

— Не заперечуйте, панянко Ворлякова!

— Мені справді незручно!

— Я з радістю проведу панянку Ворлякову, — розсік простір між нами голос Тадеуша. — І не смійте відмовлятися. Зрештою, ваша реакція частково спричинена мною.

Ага, розбіглися. Нікуди я з тобою не піду, падлюка підколодна!

— Яка неймовірна ідея, пане Рожмберк! — зрадів ректор, відчувши, як із його плечей спадає вся відповідальність. — Не хвилюйтеся, панянко Ворлякова, я перепрошу за вашу відсутність у професорів. Коли ви повернетеся, пане Рожмберк?

Мої губи самі собою розтулилися від такої нечуваності.