2.2

♕

За деякий час до цього

Грізні кроки батька в коридорі відлунювали так, немов на підлозі й не лежав дорогий килим, привезений мамою з Фронії.

Вартові відчинили двері й вклонилися. Я безтурботно махнув рукою, закинувши ноги в чорних туфлях на стіл. Не минуло й кількох секунд, як татко з’явився на порозі, після чого вартові щільно зачинили за ним двері.

— Татку! — радісно вигукнув я, склавши руки за головою. — Як я радий тебе бачити!

Ну, батько був не настільки радий бачити мене — це правда. Він розтулив губи, але слів йому забракло. Тож лише грубо скинув зі столу мої ноги й ляснув мене по потилиці. Не дуже боляче, мушу зазначити, але все одно неприємно.

— Боги, татку!

Батько нахилився до мене.

— Що ти накоїв цього разу? — він гучно видихнув крізь ніс, що могло означати лише добре приховану лють. — Га, Тадеушу?

Я приклав руку до серця й здивовано прощебетав:

— А що я такого зробив?

— Що ти такого зробив? — повільно повторив батько, киваючи головою. — Я тобі зараз поясню!

Насправді пояснень я не потребував. І навіть знав, чим саме так його розлютив. Неважко було здогадатися, зважаючи на те, що пані Прешка була позбавлена статусу нареченої.

Нареченої злотинського принца, якщо це важливо для справи.

Батько давно намагався змусити мене взятися за розум. Я за нього брався — просто не так, як він хотів. Женитися поки не збирався, а від усіх підсунутих мені наречених успішно відбивався з незначними втратами.

— Чим тобі не сподобалася Йіндрішка?

— Справа в тому, що вона мені всім сподобалася, — збрехав я, знову приклавши руку до серця, але про всяк випадок відсунувся на стільці. — Та, розумієш, тату, її не хвилює нічого, крім мого багатства!

— Добігаєшся до того, що жодна дівчина не захоче тебе за нареченого — і з твоїм багатством також! — зазначив тато, ледь не хапаючись за голову. — Мені ще й доведеться доплатити бідній дівчині, аби вона погодилася вийти за тебе заміж!

Я пирхнув. Не думаю, що це справді знадобиться.

Батько грюкнув по столу.

— Не смій сміятися з цього, Тадеушу!

Ой, лишенько. Тепер він і справді був розлючений — майже вогнем дихав.

— Ти ставиш під загрозу все наше королівство!

— Королівство може опинитися під загрозою незалежно від того, одружений я чи ні, тату.

— Я кажу про нашу репутацію!

— Репутацію? — протягнув я замислено й загнув пальці, рахуючи. — Я ще нікого не осоромив. Репутацію тих дівиць не зіпсував, хоча деяким і варто було б. Усім роздав щедрі подарунки-вибачення за прикрі непорозуміння. А що важливіше — більшість із них уже знайшла заможних наречених із нашої знаті.

Батько мовчав. Йому й не треба було нічого казати — він ледь стримувався, аби не дати мені в пику. Що ж, певне, я трохи перегнув палицю, але це вже не моя провина.

Я підняв руки в миролюбному жесті.

— Я виправлюся, тату! — пообіцяв я легковажно. — Але знаєш, що справді мені допомогло б?

Батько глибоко зітхнув і крізь зуби просичав:

— Що?

— От якби моя наречена була королівської крові й не цікавилася моїми статками, бо своїх мала б достатньо…

Двері раптом грюкнули, і я встиг побачити лише вартових, які знову повернулися спиною й вийшли. Дуже вчасно. Бо батько від моїх слів побагровів так, що з вух ось-ось мав піти дим.

Ой, за це я міг би й ляпаса отримати. І цілком заслужено.

До зали граційно зайшла матінка, склавши руки на спідниці.

— Якби ви могли не горланити на весь палац, я була б дуже вдячна, — холодно зазначила вона, лише мигцем глянувши на мене. — Родина Прешки досі збирає речі й чує вас не гірше за мене.

— Яке щастя, — пробурмотів я собі під ніс. — Я впевнений, це на краще.

Матінка скривилася, навіть не глянувши в мій бік.

— На твоєму місці я б мовчала, Тадеушу, — сказала вона й звернулася до батька: — Фрідріху, залиш його в спокої.

— У спокої? — перепитав батько. Я вже чекав, коли в нього почне сіпатися око. — Та я в його роки вже…

— Уже мав сина, — продовжив я замість нього, легковажно вказавши на себе. — І королівством правив.

— Саме так, Тадеушу! З твоєю мамою у троні поруч, між іншим!

— Отож, тату! — погодився я жваво. — От тільки ж собі ти маму обрав, а мені усіляких дівчиць підсовуєш!

— Тадеушу, будь ласка, помовч, — мовила матінка, і я помітив, як майстерно вона приховала усмішку. — Фрідріху, це питання треба вирішити інакше.

— Як саме?

Мене, між іншим, це теж цікавило.

— Не хоче наречених, яких ми йому пропонуємо, — мама витримала паузу, глянувши на мене повчально. — Нехай сам собі таку знайде. Хочеш, щоб наречена любила тебе не лише за статки? Тоді знайди спадкоємицю трону або…