Розділ 2

Тадеуш

Симпатична незнайомка з таверни розгублено глянула на мене, і я не стримав власної самовпевненої усмішки, розслаблено схрестивши руки на грудях.

— Що відбувається? — поцікавилась вона обережно, так і застигши в дверях, готова зникнути будь-якої миті.

Я підняв брови. Дійсно тікати зібралася? Ніхто їй шкоди завдавати не збирався!

Ректор, на щастя, поспішив її в цьому запевнити:

— Сідайте, панянко Ворлякова, — він махнув рукою на порожній стілець і посунув окуляри на носі вище. — У мене для вас є неймовірна новина!

Прекрасна незнайомка знову недобре зиркнула на мене. Я лише знизав плечима й подарував їй широченну усмішку.

Ця чарівна незнайомка вже не була такою й незнайомою. Ім’я дівчини я легко дізнався, розпитавши в таверні кількох працівників і пречудового пана на ім’я Якуб, який знав найбільші таємниці варкаського королівства. Допомогло й те, що вона представила мене своїй подрузі, яка от-от збиралася влаштуватися колоністкою до невеличкої газети варкаського королівства. Після цього знайти обох не склало жодних проблем.

Я міг би вже мільярд разів навідатися до неї додому або заявитися сюди. Щоправда, такі очікувані появи аж ніяк не були моєю річчю. Я звик викликати своєю персоною величезний фурор. Чи викликав цього разу?

Я знову крадькома глянув на Еллу і не стримав задоволеного пирхання. Вона не зводила з мене очей, коли наближалася до вільного стільця перед столом, на якому я мав необережність примоститися. У дівочому погляді прозирали нотки недовіри, здивування і сторожкості, які вона марно намагалася приховати.

Елла перевела погляд на ректора і зобразила милу, невпевнену усмішку.

— Перепрошую, пане ректоре, — вона хотіла було торкнутися спинки стільця, але я радо підлив олії у вогонь: зіскочив зі столу й відсунув для неї стілець, зробивши красномовний жест будь-якого вихованого джентльмена, запрошуючи її сісти.

І Еллі це геть не сподобалося — вогники, які небезпечно засвітилися в її зелених очах, не лишали сумнівів.

— Цей пан… — почала вона.

Ректор, зневажливо махнувши рукою, швиденько перебрав ініціативу на себе, обірвавши:

— Не хвилюйтеся, панянко Ворлякова, — ректор вказав на мене рукою. — Пан…

— Рожмберк, — радо підказав я, коли Елла нарешті всілася, тихо пирхнувши. — Тадеуш Рожмберк до ваших послуг.

— Ні-ні, пане Рожмберк! — заперечив сором’язливо ректор і додав, ледь не вклонившись: — Це ми до ваших послуг!

Ці слова явно не сподобалися Еллі. Дівочі плечі помітно напружилися, вона підняла підборіддя і гордо втупилася в стіну десь позаду голови ректора.

Ух, не хотів би я опинитися на його місці!

Ця дівчина, попри свою вроду, могла б будь-кого вбити поглядом, якби захотіла. Її цілком могли боятися і шанобливі варкаські або злотинські роди.

Чого вже там казати…

Я обійшов стіл з іншого боку і зупинився просто поруч із кріслом ректора, навпроти Елли та її вбивчого погляду.

Якби ця дівчина захотіла, вона вбила б і самого злотинського принца.

— Так-от, панянко Ворлякова, — повернувся ректор до важливішої теми, ніж кланятися переді мною. — Пан Рожмберк працює у злотинському університеті при королівському дворі. Його дуже вразила ваша праця стосовно…

Невже знову забув?

Я стримав зітхання, спостерігаючи, як вираз обличчя Елли дедалі більше похмурнішає. Ректор досі підбирав слова, граючись пером для письма.

Ні, я не розумів. Я йому, значить, усі вуха прожужав про себе і шановну Еллу, про університетську ініціативу, ще й офіційного листа показав. А він що? Не пам’ятає? Якийсь забудькуватий цей ректор!

Я схилився до нього.

— Варкаської революції, — підказав я крізь стиснуті зуби, вже значно роздратований. — І покращення економічного стану Варкаського королівства.

— Саме так! — кивнув ректор, анітрохи не розгубившись. — Так ось, панянко Ворлякова…

Чесно кажучи, я не розумів, як когось подібного могли призначити ректором академії, яка останні років двадцять вважалася у Варкаському королівстві однією з найкращих. Він не докладав жодних зусиль, аби запам’ятати важливі деталі. Або ж вони для нього не такі вже й важливі?

Цікаво, чи помітив він, що за останні кілька місяців академічна казна спорожніла майже вдвічі, хоча жодних причин для цього не було?

Схоже, варто написати один товариський лист варкаському знайомому, щоб тут якнайшвидше розібралися.

Я невимушено прокашлявся і перебив усе, що він збирався сказати:

— Наша академія радо запрошує панянку Еллу Ворлякову на наукову конференцію, — повідомив я урочисто. — Хочу зазначити, що це буде визначна подія не лише для Злотинського королівства, а й для Варкаського, оскільки панянка представлятиме цілу академію і, до речі, стане першою жінкою, запрошеною на подібний захід.

Ректор спіймав мій погляд і невіряче підняв брови. Я безтурботно знизав плечима й кивнув у бік ректора, який з бухти-барахти заплескав у долоні.