1.3

♕

Певне, він прибув зі Злоти, якщо пронира Якуб уже кілька разів наголошував, що злотинська знать от-от з’явиться. Може, не лише знать і не лише злотинська — але вже з’явилася. Ще й така непідготовлена!

Невже йому не розповіли, скільки за цей час народилося тих самих Елішок? Між іншим, ім’я Елішка як було найпопулярнішим, так і після зникнення принцеси таким і залишилося. Ба більше, дівчатка тепер охоче вигадували всілякі зачіски, аби волосся кумедно крутилося біля вух — мовляв, раптом саме вони мають шанс виявитися тією принцесою. Звісно ж, у більшості з них були батьки, та зате вони принаймні могли потрапити на очі не будь-кому, а самому королю…

Я розуміла, чому увага Тадеуша тепер переключилася на Елішку. По-перше, ім’я — як у принцеси. По-друге, Елішка й справді цілком могла б за неї зійти: і личко миле, рум’яне, і темне волосся охайними кучерями в’ється довкола вух. Щоправда, очі в неї були хоч і допитливі, але яскраво-блакитні.

— Це Тадеуш, Елішко, — нарочито натхненно повідомила я, вказавши на парубка рукою. — Він нещодавно прибув до Варкаша.

Тадеуш подивився на мене так, ніби я щойно викрила найбільшу таємницю. Що ж, сам винен. Хоче сховатися від варкашців і водночас шукати загублену принцесу? Спершу треба витримати наших дівчаток.

А наші дівчатка недарма мають гарячі серця.

— Та невже? — Елішка примружила очі. — Вимова слів…

— Вимова слів? — подавився повітрям Тадеуш.

Елішка кивнула, а я геть безсовісно додала:

— Можу порадити міську бібліотеку, відділ фонетики, — широко всміхнулася я. — Думаю, мила пані бібліотекарка з радістю допоможе. А тепер перепрошуємо, затримуватися більше не можемо — нам уже час.

— Ніхто вас не тримає, — мовив Тадеуш, навіть не рушивши з місця.

Я сторожко насупила брови. Чи це, бува, не частина якоїсь вистави? То причепився, то, бачте, «не тримає». Нормальні люди так поводяться нечасто. А от ті, хто щось приховує і не знає, чи варто говорити більше… Та й те, як він миттєво перемикався між емоціями й реакціями на наші слова, насторожувало.

Тадеуш схилив голову й глянув на мене.

— Утім, я певен, що ми ще побачимося.

— Обов’язково! — защебетала Елішка, заправляючи темні кучері за вуха й даруючи Тадеушу одну зі своїх звабливих усмішок, перш ніж потягнути мене за собою. — Хай щастить!

Елішка розштовхувала людей ліктями в різні боки. Коли ми дісталися нашого столу, якраз натрапили на бармена з вином — дуже вчасно. Я одразу вхопила свій келих і зробила кілька ковтків, перш ніж відставити його. Лише тепер помітила, що за час цієї розмови в мене зовсім пересохло в горлі.

— І що це було, Елло? — Елішка ворухнула бровами, похитуючи келих у руці. — Не встигла від мене відійти, а до тебе вже хлопці чіпляються!

— Не просто так, — видихнула я. — Йому щось від мене було потрібно.

— Що саме? — фиркнула Елішка. — Важливими відомостями ти не володієш, великих статків теж не маєш. Думав, що ти принцеса? У нас тут пів королівства таких «принцес» — ось чому дехто й вважає короля дурнем. І мають повне право! Як тут знайдеш справжню?

Я замислено гмикнула й погодилася:

— Ніяк.

Хто взагалі сказав, що вона досі жива?

Я зробила глибокий вдих, намагаючись викинути Тадеуша з голови.

— То що ти дізналася? — знову спитала я, намагаючись відволіктися. — Більшу частину, на жаль, пропустила.

— Нічого ти не пропустила! — Елішка закотила очі. — Тим паче маєш цілком пристойне виправдання: такого красеня підчепила.

Радше зачепила, хотілося бовкнути мені, але я змовчала. Шкода. Спершу він навіть здався мені приємним — допоки не почав кружляти навколо, мов шуліка. І де цьому нині парубків учать? В Академії невихованості, не інакше!

— Які дурниці? Нікого я не підчепила, — швидко відмахнулася я. — То що ти дізналася?

Елішка загадково всміхнулася й нахилилася до мене, кинувши погляд у бік Якуба. Той, удосталь насолодившись власними оповідками, тепер повільно тягнув пиво, поки жінки стріляли в нього очима.

— Просто зараз злотинська знать нишпоритиме серед дівчат приблизно того віку, якого мала б бути принцеса. Перевірятимуть усе: родовід, хронологію, хто де жив і що бачив.

— Словом, злотинському принцу дуже кортить мати принцесу за наречену, — підсумувала я, кивнувши.

— Ще б пак! — розсміялася Елішка, ворухнувши плечима. — Мені от, наприклад, теж не завадило б мати принца за нареченого!

— Тобі досить назвати своє ім’я, — засміялася я разом із нею. — І знову накрутити волосся!

— Не сміши мене, Елло!

А я й не сміялася, якщо чесно. Ба більше — мені геть не подобалося, що хтось нишпоритиме в моєму домі в пошуках доказів можливого королівського походження. Та й що вони там знайдуть? Маленьку принцесу могло врятувати хіба диво, а див, як відомо, не існує.

— От побачиш, до тебе ще прийдуть, — застерегла мене Елішка, киваючи зі знанням справи. — Одного разу до моїх батьків уже королівські детективи причепилися. А в мене, сама бачиш, навіть колір очей не збігається. То що вже про тебе казати?