1.2

♕

Люди переді мною дивовижним чином розступилися. Я не збиралася марно гаяти час — за келихом вина треба було бігти саме зараз, поки шлях вільний і є шанс вийти з цього відносно неушкодженою (тобто без червоних плям на сукні). Бармен виглядав з-за стійки з витягнутою шиєю, немов саме на мене й чекав.

— Пиво? — запитав він, коли я підійшла достатньо близько, щоб і його почути, і ненароком не перебити Якуба.

Я хитнула головою, висипаючи на стійку кілька золотих.

— Не сьогодні, — посміхнулася я. — Ми з подругою страшенно любимо вино, щоб так просто відмовитися від нього. Навіть на один вечір.

— Дарма, — відповів бармен, знизавши плечима. — Пиво неймовірне, зі Злоти привезли.

— Не буду сперечатися, — миролюбно погодилася я.

Мої слова потонули в загальному сміху, викликаному черговими плітками. Бармен відволікся, майже з розпачом усвідомивши, що пропустив щось надзвичайно цікаве.

— Я принесу, — пообіцяв він, кивнувши в бік Якуба. — За кілька хвилин, гаразд?

Я кивнула й відійшла разом із новою хвилею сміху. Що ж такого кумедного довідався пронира Якуб, що кілька панянок ледь не валялися під столом від реготу? Варто було прислухатися — раптом і справді пропущу щось вартісне.

Та, вслухаючись у розмову, я надто пізно зрозуміла, що перестала стежити, куди йду. Інакше не пояснити, чому я зойкнула, раптово помітивши стіну, що виросла просто переді мною. Я ледь не врізалася в неї — мушу зазначити!

Звісно ж, ніякою стіною це не було. Я швидко впізнала чорну сорочку, власника якої кілька хвилин тому вже помічала, і золотаві кучері, що обрамляли його обличчя. Щоправда, в погано освітленому приміщенні важко було розгледіти колір очей. Чомусь я була певна, що вони світлі — блакитні або навіть сірі.

Молодик витріщався на мене так, ніби побачив якусь дивовижу.

— Ти хто така? — спитав він, не зводячи з мене погляду.

Щось у цьому погляді було дивне. І те, як він схиляв до мене свою світловолосу голову, мені теж не сподобалося.

Я підняла підборіддя й примружила очі.

— А ти хто такий? — сторожко поцікавилася я.

На моє запитання молодик лише вишкірився.

— У вас прийнято відповідати питанням на питання?

— Лише на питання чужинців, — у тон відповіла я.

Він схилив голову набік — і я повторила цей рух, розтягнувши губи в милій усмішці.

— Ще якісь питання?

Та ставити їх він не збирався. Молодик оглянув мене з ніг до голови, примостивши руку біля підборіддя, й схвально гикнув, обходячи навколо. Його допитливий погляд ковзав від мого волосся до очей і далі — до сукні. І чого тільки причепився?!

Він зробив коло навколо мене — і я, обурено повторюючи цей рух, відступила на крок.

— У чужинців тут прийнято так невиховано роздивлятися місцевих? — поцікавилася я, піднявши брову, коли він знову мене обійшов. — Чи це лише в молодих парубків заведено?

— Ти теж крутишся навколо мене, — не без самовдоволення зауважив він, подарувавши мені звабливу усмішку. — Я тобі сподобався?

Може, він і не був казковим красенем, та подивитися було на що — тут не посперечаєшся. Проте я не збиралася вестися на симпатичне личко з гнилою душею, яке дозволяло собі так нахабно розглядати дівчат.

— Анітрохи, — жваво відрізала я. — Схоже, це я тобі сподобалась.

Він не приховав широкої усмішки, а потім узагалі розсміявся.

— Ти? — пирхнув він так зневажливо, що лише підтвердив мої побоювання. — Це ж ти першою почала витріщатися на мене!

З цим, щоправда, важко було сперечатися. Але я не дозволяла собі затримувати на ньому погляд — і вже точно не через зацікавлення, хай він і мав певний шарм, попри те що красунчиком не народився. Зблизька він виявився вищим, ніж здався спершу. Атлетична статура свідчила, що тренування були для нього не порожнім звуком. А очі — блакитні, пильні — здавалися такими, що знали, що і в кому шукати.

І в які шухлядки зазирати за потреби.

— Годі вже крутитися!

— Я ще не на все подивився!

Так, це вже була невихованість найвищого ґатунку.

Я гмикнула й підняла голову, підхоплюючи довгу спідницю сукні, щоб не заважала мені швидко пробратися до подруги. Люди, як на зло, знову утворили переді мною живу стіну, та цього разу я не надто зважала на чужі спини, розпихаючи гостей ліктями.

— Та зажди ти! — почула я голос молодика, який напрочуд прудко кинувся слідом. — Боги, яка ти…

Не те щоб мені було надто цікаво, якою саме він мене вважає, якщо перед тим звернувся до Богів. Певно, нічого путнього на думку йому не спало, а казати щось уголос здалося нерозумним.

Ну, бодай це здалося йому нерозумним.

Я не збиралася зупинятися — тим паче сповільнюватися. Він це прекрасно розумів, тож раптом схопив мене за руку. Я вже набрала повітря в груди для гнівної тиради, яку збиралася виголосити, коли він зазирнув мені в очі й знову спитав: