Розділ 1

Елла

Увечері в таверні завжди було гучно — так уже повелося. Чоловіки заходили сюди після роботи, а жінки, якщо не супроводжували своїх благовірних, здебільшого приходили попліткувати. Зрештою, саме тут ширилися найгостріші новини невеликого Варкаського королівства, розташованого якраз поміж двох інших — не таких цікавих у нашу добу.

Бо коли востаннє щось відбувалося в Бривійському королівстві? Отож бо й воно — там нічогісінько не відбувалось! Родина Чорнобривійських без суперечок, сутичок, вбивств, замахів і революцій передавала трон своїм нащадкам, які успішно правили й уперто повторювали, що роблять усе задля процвітання держави. Процвітати-то вона, звісно, процвітає, але, на думку варкашців, не так цікаво, як могла б.

А як щодо Злотинського королівства? Принц укотре розірвав заручини й поскаржився, що йому підсовують усіляких дівиць не королівського походження. Та де ж те походження взяти? Усі відомі принцеси вже заручені, нових поки що не народилося. Суцільні проблеми!

Не те що Варкаш, де щодня ставалося щось новеньке. От сімнадцять років тому, наприклад, чужинці захопили варкаську владу й розправилися з усією королівською родиною та законними спадкоємцями трону. Щоправда, розправилися не надто вдало: молодшу дівчинку начебто вбили, а зі старшим принцом прогадали.

Викинути хлопчика після замаху непритомного в лісі було не найкращою ідеєю — його дивом врятували мисливці. Дівчинку ж ніхто не врятував. Нікому не було відомо, що з нею сталося й чи мала вона бодай шанс вижити. Шкода принцесу, авжеж, та хоч принц залишився живим — і то вже добре. Бо що б вони робили під гнітом чужинців, які вирішили панувати на чужій землі?

Той гніт скінчився відносно нещодавно — лише чотири роки тому, коли повноправний спадкоємець трону, принц Янек, живіший за всіх живих, повернувся до палацу з революцією. Таку революцію хіба що в підручниках вивчати: підняти весь пригнічений народ проти одного лиходія! Це було сильно й відважно — так вважало все королівство.

Принц швидко змінив корону й титул, ставши королем вільного Варкаського королівства. І чого ж йому бракувало? Чужинців за ґрати кинув, за родину помстився, необхідні реформи провів, народ задовольнив, економіку, що до того тріщала по швах, стабілізував. Наречену знайшов і мав твердий намір одружитися, як і личить надійному королю. Словом, жив не тужив — але чогось йому бракувало.

Точніше, когось.

Король Янек Варкаський вірив, що його сестрі вдалося вижити. Вона ж була маленькою й не могла завдати чужинцям жодної шкоди — навіщо її вбивати? Звісно, якщо вона й жива, то за ці роки дуже змінилася: тепер це молода панянка, а не та маленька дівчинка, яку пам’ятав король. Та все ж…

Принцесі відносно нещодавно мало виповнитися двадцять років. У дитинстві вона мала темні кучері, що кумедно вилися навколо вух, і темно-зелені допитливі очі. Повернувши собі владу, король навіть сам спустився до підвалів, щоб відшукати речі своєї родини, сховані слугами одразу після перевороту. Там були і картини, і фотографії — усе, що могло б допомогти пошукам. Тим паче король пообіцяв величезну винагороду тим детективам, яким удасться знайти його давно втрачену сестру, тож гаяти час не доводилося.

Щоправда, виникало слушне питання: як саме картини й фотографії допоможуть, якщо принцесі було лише три рочки під час перевороту? Король запевняв: він пам’ятає, що його мила молодша сестра мала одну особливість. Яку саме? Про це він розповість лише після того, як знайде її — аби ніхто не зміг ошукати його, видавши першу-ліпшу дівчину за принцесу Елішку. А таких випадків, повірте, за чотири роки сталося незліченну кількість.

Як же важко вірити, коли тебе намагаються обдурити на кожному кроці!

Та король не втрачав надії. Елішка мусила бути живою — він відчував це нутром і серцем. І хай як довго доведеться шукати, він вірив, що загублену принцесу все ж знайдуть.

Тим паче, за останніми новинами, геть зневірений у справах кохання злотинський принц збирався докласти власних зусиль, аби відшукати наречену королівської крові. Тобто втрачену варкаську принцесу, звісно ж!

Старенька таверна саме обговорювала можливий приїзд злотинської знаті до їхнього містечка. Мовляв, сам принц наказав відправити сюди найкращих королівських детективів, щоб пришвидшити пошуки.

Елішка, моя подруга, підштовхнула мене вперед.

— Бачиш? — вона блиснула очима й радісно потерла руки, намагаючись зігрітися. — Зараз ми з тобою всі новини дізнаємося!

— Який сенс? — пирхнула я й нахилилася до неї, прошепотівши на вухо. — Подивись он туди, Елішко. Пан Вашек усе ретельно для нас записує.

Немолодий пан, що працював кореспондентом у варкаській газеті, сидів у самому центрі пліток із маленьким записником і пером, підперши голову рукою. Судячи з його задоволеного виразу обличчя, все найцікавіше він уже почув і занотував. Ще б пак! Схоже, останні пошуки принцеси не дали жодних результатів, якщо за справу взялося інше королівство.

— Ну то й що? — змовницьки прошепотіла Елішка, схопивши мене за лікоть.

Удвох ми прошмигнули повз кількох панів і знайшли два вільні стільці біля столика навпроти головної зірки сьогоднішнього вечора — пронири Якуба, портного, який часто підслуховував розмови шляхтичів.

— Сідай, нумо! — зашепотіла вона. — Так ми все з перших вуст дізнаємося! Чи, на твою думку, нам тільки чутками з академії задовольнятися?