Загублена

  Вона уже давно не прокидалася по-справжньому. Тільки розплющувала очі — і одразу починалося те саме коло: встати, вмитися, вигуляти собак, нагодувати їх, попрати речі, розвісити, приготувати щось на вечерю, помити посуд, витерти пил. Поїсти б і самій… хоч би двічі на день, але виходило навпіл із силою волі. Якби чоловік не просив вечері, Лола, мабуть, їла б тільки щоранку.

  Кожен клятий пункт — немов ковані кайдани на зап’ястях.

  Кожен клятий день… вчора, сьогодні, завтра… — усе змішалося в один день бабака.

  Лише коли Лола занурювалася в малювання, щось у ній оживало. Здавалося, в грудях розквітало забуте відчуття життя. Стилус ковзав по планшету невпинно, і вона створювала світи, яких не існувало. Персонажі жили яскравіше та вільніше, ніж вона сама. У них було все те, чого Лола не мала — і на що в неї не залишалося ні сил, ні думок.

  Грюкнули двері, і Лола на мить повернулася у реальність.

— Нас запросили в гості завтра, — сказав чоловік, заходячи.

— Я не думаю, що… — почала вона, але він спокійно кивнув.

— Я так і думав, тому вже відмовив.

  Він поцілував її в лоба і пішов до себе в кімнату.

— Йдеш спати? — запитав чоловік, все ж привідкривши двері назад.

— Ні, я ще посиджу.

— Добраніч… — мить почекавши відповіді, він закрив двері, залишивши Лолу в повній темряві при слабкому білому світлі екрана графічного планшета і ритмічного постукування стилуса.

  Ніч розтягувалася, день ставав коротшим, а час перетворювався на сухий пісок, що вислизав крізь пальці.

  Кожна домашня справа вимагала непомірних зусиль. І навіть думка про брудний посуд чи речі, що давно кисли в пральній машині, була важчою, ніж сама робота. Навіть коли Лола, здавалося, покидала задушливий простір і гуляла зі своїми собаками, її очі не бачили. Вони не сприймали цей світ. Глухий, далекий і некомфортний світ, який був менш реальним, ніж думки в голові.

— Ти поприбираєш? У нас вже досить багато пилу назбиралося. — спитав чоловік, проходячи повз.

— Завтра, — відповіла вона монотонно, не відриваючи погляд від планшета.

  Його зітхання розчинилося в повітрі, так і залишившись непочутим.

  Малювання засмоктало її так сильно, що Лола навіть не помітила, як почала механічно відповідати на всі подальші питання чоловіка, що миготіли десь далеко за її свідомістю.Чим яскравішими ставали кольори на екрані, тим більше вона сама тьмяніла, перетворюючись на сіру худу масу, що сиділа за стільцем.

  Чашка з холодною кавою стояла поруч уже невідомо скільки днів. Голод, холод, шум чи будь-що втратило реальність. Стало фоном, який навіть не був відчутним, як і приглушене грюкання дверей, що прозвучало востаннє.

На мить засвітився телефон. 

Подруга: Привіт, ти не хочеш сходити кудись на вихідних? Ми вже давно не бачились.

Лола: Не маю часу, зайнята.

Подруга: А чим?

  Чим…

  Чим?

  Чим…

  Слово зависло в повітрі, ніби загублений предмет, який ніхто вже й не шукатиме.

  Білий монітор планшета маніакально відсвічував у її темних очах, затягуючи Лолу дедалі більше. Її обличчя наче приросло до екрана — так само безпорадно, як тісто, що липне до пальців. Зв’язок між нею та цим світлом став хворобливо міцним та нерозривним.

  І чомусь — у цьому був дивний спокій. Наче світ нарешті відпустив її, давши омріяне відчуття свободи. Свободи, яку вона прийняла за щастя.

  Лише тепер, вкрай загальмовано перевівши погляд на годинник у кутку екрана, Лола помітила, що була шоста ранку.

«Дивно… Таке рівне число. І як воно звучить. Шість нуль нуль…»

  Повільно і виснажено. Так звучав її голос навіть у думках. Так вона виглядала і мала би відчувати себе, якби взагалі щось відчувала.

  Чомусь їй захотілося піти на кухню.

  Було тихо…

  Так незвично тихо, як ніколи.

  Не було цокоту собачих лап. Не було чоловіка, який зазвичай варив каву в цей час. Але і це Лола не змогла усвідомити до кінця.

«Може, щось поїсти? Коли я взагалі їла... Не пам’ятаю...»

  Під вікном, з якого разюче світило ранкове світло, стояли чотири горщики із сухими залишками рослин. Плед Лоли повз по підлозі, слідуючи за її босими стопами й збираючи пил. Вона підійшла до холодильника й відкрила його, заглянувши в пустоту.

  Довгі хвилини молода жінка не відводила погляду від пластмасових полиць, слухаючи тихе гудіння.

  Опустивши руку від дверцят, уповільнено, ніби крізь воду, Лола пішла в спальню і, відчинивши двері, побачила незвично пустий простір і лист з обручкою на подушці.

  Коли вона розгорнула його, щось важке піднялося до горла. Сльози не текли. Лола лише відчула туманний біль десь глибоко у грудях.

  Вона взяла телефон, аби написати чоловікові, але побачила цілу купу непрочитаних повідомлень, позначених червоними кружечками з великими числами.

  Прикривши рота, Лола навіть не насмілилася відкрити хоч одне з них. Ніби не витримала б цієї ваги й просто розсипалася.

  Лише поверхневі спливаючі повідомлення були її максимумом.

Мама: У батька день народження, не забудь його привітати, добре?

Електропостач: До оплати за електроенергію...

Сестра: У мене народилася дочка. Якщо тобі цікаво. Але яке тобі діло до на…

Магазин:  Повідомляємо, що у вас спливає гарантія на...

Подруга: Ти ще тут?

Чоловік: Вибач. Я так більше не можу. Мені здається, що я живу один…

...

  Стиснувши телефон у долоні, вона вийшла на веранду, вперше відчувши контрастний холод. Лапатий сніг безшумно падав на давно засніжену доріжку до воріт.

  Лола відчула, як гарячі сльози окропили її почервонілі щоки, і, зробивши кілька кроків, вона впала на коліна, відчуваючи, як холод обпікає шкіру.