Розділ 9

Ще три дні Принци, Аніта, Влас та Марта блукали Тихим лісом у тому напрямку, який вказував перстень. В Аніти вже скінчилося терпіння, так кортіло потрапити до тих диких гір. А Марта все примовляла: “Почекай… Ще трохи…” 

Весь основний удар в сутичках з химерами на себе брав Аарек. А хіба він мав вибір? Щоправда, брав на підмогу Власа, який хоч і не так добре володів мечем, як Принци, але йому вдавалося вправно ухилятися від вогню страховиськ і заганяти їх в глухий кут. А далі вже Аарек зносив їм голови. 

Демитрія так дратувала його безпорадність, що аж скрипів зубами. Відьма постійно заговорювала його рану,  прикладаючи лісових трав, і обіцяла, що найближчим часом все загоїться. За три дні так і сталося: рана вже не була такою глибокою й кров більше не сочилася, а згодом майже й не було видно місця поранення, тільки  плече час від часу злегка поколювало.

- Дякую, Марто, — ввічливо сказав Дем після того, як відьма черговий раз заговорила рану й перев’язала відірваним клаптем одягу. — Ти… не ображайся за все те, що… сама знаєш. Я раніше багато зайвого тобі наговорив.

Дем вперше виглядав так ніяково, і від цього Марта розплилася в щирій усмішці. А вона ж була вродливою жінкою. Дивно, що Демитрій раніше цього не помічав. Зате тепер задивлявся на її широкі очі з загадковим поглядом та на пишні вуста. А коли відьма це помітила, то знітилася та навіть трохи відвернулася. 

- Немає за що, — коротко відповіла йому.

Дем розвернув її за рукав до себе знову.

- Та ні, є! - запевнив її.

- Я б рятувала усіх інших так само. Ти не особливий, Демитрію.

- Ти просто мене не знаєш, — самолюбиво кинув Дем. - Я буваю іншим: турботливим, ніжним… Здатний на багато, якщо є за що боротися.

Марта насмішкувато махнула рукою:

- Ніжний? Не сміши мене!

Її дзвінкий сміх розлився Тихим лісом. А про химер вони й зовсім забули. А всі інші вже й віддалилися, пішовши вперед, поки Марта опікувалася його раною.

Гордого Демитрія роздратувало те, що Марта не сприймала його слова серйозно. Він же був не якийсь звичайний Принц, який тільки й вміє махати мечем. Дем знав собі ціну. Та й з чого ж йому сумніватися у своїй привабливості, коли ще жодна дівчина в Королівстві не була проти його уваги.

- Та жінки в замку тільки й мріють побувати в моєму ліжку! - зухвало запевнив Дем.

- Можливо, заради коштовностей, які їм даруєш? - Марті сподобалося лоскотати нерви Принцу. - Ну, і ще м’язи, які так подобаються слабкій статі, особливо молоденьким дурненьким дівчаткам.

Вона швидким рухом засукала його брудний рукав і постукала нігтем по м’язу руки.

Демитрій аж скипів від її зневаги. Та як же ця відьма могла так про нього казати? Що собі дозволяла? Йому кортіло назавжди їй закрити рота, довівши, що він й справді чогось вартий.

Марта бачила його несамовитий погляд і це її неабияк забавляло, тож зупинятися й не думала. Та Дем несподівано цією ж рукою, якої вона щойно торкалася, обхопив жінку за талію, міцно стиснувши, та притис до свого сильного тіла, наблизившись обличчям впритул до обличчя відьми. Був настільки близько, що жінці довелося вигнути спину. Своїм здичавілим поглядом він зустрів погляд її чарівних зелених очей, які  тепер стали круглими від здивування. Таких обіймів відьма точно не очікувала.

- Хлопчику, ти чого? Відпусти, — абсолютно спокійно попрохала вона. Тепер вже їй було не до сміху, але не посміла видати хвилювання, які нею заполонили.

Та оце “хлопчику” взагалі зірвало Демитрію дах. Він стиснув тіло Марти у своїх сильних руках, що та аж охнула від несподіванки. Миттю її плащ впав на землю. Вона тільки й встигла подумати: “Як він це зробив?”. А Демитрій, не втрачаючи часу, губами прикипів до вуст жінки, а руками почав вивчати Мартове тіло. І що його найбільше здивувало, вона майже не пручалася. Вона дозволяла йому робити все, що захоче. А він хотів! До цього в замку розважався лише з покірними дівчатами, але Марта була іншою, ще й значно дорослішою. А це було щось нове для юного Принца. Така пристрасть його охопила вперше. 

Шкода, що часу було не багато. У будь-яку мить за ними могли повернутися інші. Та Демитрію вистачило часу, аби довести Марті, що він один з найкращих. А тоді ці двоє швидко привели себе до ладу й мовчки рушили вперед, наче нічого не було. 

Ще здалеку побачили, що дерев ставало все менше, наче попереду лісу не було. Анні, Аарек та Влас стояли попереду, очікуючи цих двох. А коли Дем та Марта підійшли до них, то переконалися, що далі лісу не було. Перед ними височіли лише скелисті гори, які сягали хмарин.

- Як це розуміти? - запитав Дем, повернувшись до Марти. - Твій перстень нас мав привести до помічника Риммона. Хіба той чаклун мав бути не в лісі?

- В лісі, — зізналася Марта, але більше жодного слова не вичавила, лише напружено покосилася на Аніту.

Аарек протягнув пальцями по голові, занурюючи пальці у своє русяве заплутане волосся, присів та ненависно глянув на відьму:

- Ти що, привела нас до гір Арагонії?

   Аніта зробила крок до Аарека.

- Так, цього хотіла я! - голосно зізналася.

В Аарека на обличчі заграли вилиці, а емоційний Дем одразу розійшовся: