Розділ 50. Нічні Кровопивці. Важкий шлях.

Нарешті отримавши надію на перемогу, спадкоємці вже збиралися покинути цю кімнату, але наступні слова Річарда їх зупинили.

— Є один невеликий нюанс, спільний для всіх цих завдань. Якщо уважно пригледітися на кожен з цих малюнків, то можна помітити на задньому плані, старий, камʼяний Храм, та вершини Чорних гір. Я припускаю, що це і є Храм Бога Чорби, який ми маємо знайти, та зруйнувати.

— Отже, частково, ми все ж таки, прийняли правильне рішення, що вирішили зруйнувати те місце. — говорив герцог Гілберт.

— Так, і оскільки, на всіх цих малюнках зображено одне і те саме місце, то виконати свої завдання ми можемо тільки прибувши саме туди. — уточнив Річард.

— Ну це логічно, особливо для мене, бо закрити прірву я зможу тільки побачивши її на власні очі. — додав спадкоємець Саміль.

— Отже, ми маємо продовжити свій шлях до... — почала говорити Олівія, та її перервали різкі крики людей, що вже мали відпочивати в іншій частині замку. — Ви це чули?

— Що саме? — запитав Річард.

Знову почулися крики, та благання про допомогу, що різко обірвалися. Цього разу почули усі, бо це звучало на багато голосніше, та страшніше.

— Що там відбувається? — гукнув Оскар, вибігаючи з кімнати.

Олівія разом з Аленом, та Еліаном теж побігли, а слідом за ними, і Ліам, Білал, та Річард. Вони бігли темними коридорами, і час від часу їх супроводжували відчайдушні крики людей, що різко обривалися. Кожен з них знав, що це означало, людина, що відчайдушно кличе на допомогу, різко замовкає тільки в одному випадку.

Вони гуртом увірвалися до великого холу, при вході в замок, та побачили, що люди зібралися колом, в центрі залу, комин не горів, і навіть смолоскипи, що запалив Ален, хтось загасив. Тільки слабке місячне світло, заледве пробивалося крізь вікна. Мокрий сніг крижинами, почав битися в скло, створюючи гучний шум.

Чиясь тінь швидко пронеслася повз натовп, з правого боку, а через кілька секунд і з лівого боку, моментально збиваючи з ніг якогось лицаря, що стояв з самого краю. Не встигши щось зрозуміти, його вже поволокли темним коридором, після нього залишилося тільки відлуння крику, та кривавий слід на камʼяній підлозі.

Оскар був страшенно роздратований, бо людей, що знаходяться під його опікою, зараз просто викрадають прямо в нього з-під носа, а він навіть не встиг зрозуміти хто це був.

— Олівія, «Очі!» — гаркнув роздратовано Оскар.

Швидко його зрозумівши, Олівія пустила в дію «Очі Істини», і в кімнаті, майже одночасно засяяли блакитним світлом дві пари очей. В напівтемряві це виглядало наче пара диких звірів вийшли на полювання. Тепер вони чітко бачили що за тінь на них напала.

З темного закутка коридору, раптом залетів звір, схожий на кажана, розміром близько метра. Він літав майже безшумно, час від часу створюючи свист повітря, швидкими змахами своїх крил.

— Нічний Кровопивця. — повідомив герцог.

Почувши це, лицарі ще більше напружилися. Нічний Кровопивця — це Монстр. Він увесь день спить, ховаючись в якомусь темному закутку, а в ночі виходить на полювання. Він не їсть мʼяса, як решта Монстрів, бо його цікавить тільки гаряча кров. З відси і його назва.

Почувши слова герцога, усі лицарі стали ще тісніше, вони обернулися спинами один до одного, тримаючи оголені мечі на по готові. Монстр знову пролетів повз натовп, він збирався вхопити найближчого лицаря за ногу, але на щастя, той вчасно відреагував, змахнувши мечем, він надрізав йому шмат крила. Кімнату наповнив пронизливий вереск Монстра, що клубком приземлився на підлогу, здіймаючи пил. Панікуючи, він намагався підійнятися на лапи, та поранене крило його не слухалося, він все ще продовжував дзвінко верещати, борсаючись на підлозі. Лише кілька секунд його гучного крику, і коридорами вже було чутно переклик інших його родичів, що поспішали на підмогу. Різкий розмах герцогського меча перервав цей жахливий вереск.

— Не давайте їм кричати, так вони кличуть всю зграю. — тихо промовив Оскар.

Та було вже пізно, бо всього за кілька хвилин десятки крилатих Монстрів увірвалися до кімнати, та кинулися до групи людей. Вони літали колами під самою стелею, спускалися в низ, щоб швидко вкусити когось за ногу, чи руку. Когось вдалося збити з ніг, а когось добряче поранити, вони метушилися навколо групи людей, в очікуванні смачної вечері. Та лицарі теж не стояли на місці, і крилаті почали падати на підлогу.

Олівія збивала їх одного за іншим, та їх наче і не меншало, вони кружляли навколо неї, смикаючи її за волосся, намагалися вхопити за руку чи за ногу. Їх було забагато, і це дратувало, особливо Алена. Нічні Кровопивці дуже швидкі, і магам досить не просто в них влучити. Коли принц в черговий раз промахнувся, бо Монстр різко звернув у бік, і вогняна куля просто пролетіла повз, його витримка дала збій. Він просто почав утворювати вогняні кулі, випускав їх до стелі, а там підривав, і таким чином йому вдавалося поцілити одразу в кількох Монстрів. Решта спадкоємців та герцогів теж не ховалися за спинами, кожен протистояв крилатим створінням по своєму, хтось з мечем, а хтось з револьвером.

За деякий час бій нарешті завершився, вереск Монстрів затих, а їхні закривавлені тіла були розкидані по всій підлозі. Люди важко дихали, оглядаючи себе, та своїх товаришів. Багато кого було поранено, і майже кожен отримав якісь дрібні подряпини. Та найбільшою втратою цієї ночі було смерть кількох лицарів, що потрапили до лап Кровопивців з самого початку. Їхні понівечені та знекровлений тіла знайшли не оподалік, в темних закутках коридору. Для Оскара це була важка втрата, бо в цьому поході він був відповідальним за всіх. І хоч за всі роки, пережиті в битвах з Монстрами, він вже мав би звикнути до подібного, але це не так. Кожне втрачене життя на завжди закарбовувалося в його памʼяті, і нехай ззовні він завжди здається холодним та суворим, в душі він все розуміє, і так само переживає втрату, як і звичайні люди.