Розділ 49. «Послання до нащадків.»

Великий, старий замок, з холодного чорного каменю, стояв між вершинами гір, в долині. На відстані кількох кілометрів здавалося, що це був лише якийсь маєток, але з близької відстані стало зрозуміло, що це був справжній замок, і велика його частина була схована глибоко в самій горі.

Коли Олівія підійшла до нього, скелясті, чорні стіни височіли на десяток метрів вгору, та на кілька метрів в ширину. Великі, деревʼяні ворота були вже старими та пошкодженими, від сильного вітру вони постійно гойдалися, створюючи гучний скрипучий звук, що відлунням розходився по околиці, від чого ставало якось моторошно. Ще більше страху наганяли цілі зграї воронів, що постійно літали над замком, чи сиділи на стінах, та дахах, час від часу гучно каркаючи.

Повільно пройшовши на подвірʼя, ситуація не змінилася, тут все ще було моторошно. Подвірʼя було порожнім, жодної рослинки не було, тільки декілька посохлих дерев самотньо стояли на мерзлій землі.

— Здається тут вже давно ніхто не мешкає, замок виглядає старим та пошкодженим, але це місце має підійти для ночівлі. — говорив герцог Гілберт.

— Навіть в такому місці може бути господар... — почала говорити Олівія, але її слова перервав раптовий стукіт в деревʼяні двері замку.

Філіп стояв перед дверима, кілька разів постукуючи у двері, йому здавалося, що він легенько постукав, та відлуння розійшлося так, що аж ворони налякалися.

— Що? А раптом, там і справді хтось живе? — виправдовував свої дії хлопець, коли на нього звернули увагу.

Але замок був порожній, в середині було дуже просторо, меблів майже не було, лише товстий шар пилу, та павутиння. В цій напівтемряві Ален знайшов старий смолоскип, та за допомогою магії запалив його. З появою світла людям стало трохи спокійніше, але все ще страшно. Та враховуючи, що великого вибору в них не було, вони могли залишитися ночувати просто на вулиці, або ж в цьому старенькому замку, який хоча б трохи захищає від холоду, та раптового нападу Монстрів. Так їм здавалося...

Через деякий час, усі облаштувалися, хто де схотів. Імперські лицарі вирішили залишитися у великому холі замку, там вони розпалили комин, та облаштувалися навколо нього на ночівлю. Воїни Гілберта як завжди не трималися купи, вони розбрелися по всьому замку, зайнявши вигідні позиції, для гарного огляду, на випадок приходу не званих гостей. Спадкоємці ж, та аристократи, що брали участь в поході вирішили піднятися на другий поверх, там, вони зупинилися у великій залі. Поруч з комином, який вони швидко затопили, все ще збереглися кілька стареньких диванів та столик. Вони були брудними, з товстим шаром пилу, але це було краще, аніж спати на холодній підлозі.

Згодом Оскар теж приєднався до них. Він приніс старі ковдри, та декілька великих штор, що зараз згодяться, як настил на підлогу, замість матраців, адже не всі зможуть поміститися на диванах, і комусь таки доведеться провести цю ніч на підлозі. Як не дивно, але ніхто з них не сварився, ніхто не жалівся, та не дорікав, що мусить зараз терпіти такі умови, йти не відомо куди, де їх може чекати тільки смерть. В цей час, настрій в компанії був якимось депресивним. Мало кому вірилося в успіх їхнього походу, але, щоб не розповсюджувати паніку, вони мовчали. В цій ситуації кожен з них просто мовчав, зберігаючи всі свої страхи при собі, та з усіх сил намагаючись тримати себе в руках, щоб не втратити контроль над власними емоціями, та не почати панікувати.

Олівія повільно ходила темними, холодними коридорами замку. Місяць освітлював їй шлях, а навколо все було тихо, тільки вітер, наче навіжений завивав за вікнами. Це нагадувало їй, той холодний замок на острові, там теж було так холодно, та самотньо. Ведучи долонею по запилених стінах, вона й не помітила, коли пройшла до великої, просторої кімнати, що була схована в глибині самої гори. Світло сюди ледве пробивалося через частково зруйновану стелю, підперту високими, круглими колонами, а вікон в цьому приміщенні взагалі не було. Озираючись навколо, Олівія помітила, що ця кімната досить схожа за своєю архітектурою, з молитовним залом Святого Храму. Спочатку вона подумала що, напевно, господар цього замку був людиною що вірить, оскільки навіть вирішив збудувати власний молитовний зал.

Вона уважно оглядала візерунки на стінах, коли до неї підійшов наречений.

— Олів, ти тут? Не ходи без мене, в цьому місці якась дивна магія... — говорив Ален, та увага його нареченої була обернута на ті дивні малюнки з письменами, що під світлом смолоскипу ще більше виділялися на запилених стінах.

«Не може бути... Хіба це можливо?!» — думала дівчина хаотично оглядаючи письмена.

Англійська мова. Це були давні письмена англійською мовою, яку Олівія дуже добре знала, адже своє друге життя вона прожила на Землі, в одній з англомовних країн. Але хто міг знати цю мову тут, в іншому світі? Окрім цього, малюнки, що бачила дівчина, точно описували усіх пʼятьох спадкоємців, та Святого. Це було послання до нащадків, і саме цю фразу вона прочитала вголос, коли до них підійшов Оскар.

— Олівія, я тебе скрізь шукаю! Ти можеш не зникати ось так, в цьому дивному місці?

— Послання до нащадків... — прочитала Олівія, навіть не звернувши увагу на герцога.

— Що?

— Що це? — мало не в один голос запитали принц Ален та герцог Гілберт.

— Дядьку, а покличте но сюди усіх спадкоємців, будь ласка, це важливо. — звернулася Олівія до Оскара.

На секунду він замислився, розглядаючи ті старі малюнки, та все ж вирішив не зволікати, тому вже за кілька хвилин повернувся, а разом з ним прийшли й герцог Ліам Морган, герцог Еліан Отто, спадкоємці Річард Філс та Білал Саміль. Тільки потрапивши до цієї кімнати, вони так само як і Олівія почали розглядати настінні малюнки.