Розділ 48. Початок походу

Широким північним степом, група людей прямувала у напрямку Чорних гір. Сотня чоловік впевнено сиділи у своїх сідлах, та верхи на конях, відважно прямували в саме пекло. Перед їхніми очима були гори, що кишіли відомими та не відомими монстрами, навіть сам герцог Гілберт був впевнений в успіху тільки до тих територій Чорних гір, до яких він сам хоча б раз в житті доходив, під час полювання на Монстрів.

А небо над горами вже зовсім потемніло, чорні хмари так і кублилися на одному місці, мерехтіли блискавки, раз по за разом лунало гуркотіння грому. З кожним кілометром ближче до гір ставало все холодніше та холодніше, але ніхто не жалівся, бо всі знали, що це був тільки початок, а також, заради чого вони туди йдуть.

До вечора вони таки дійшли до гір, місцевість ставала все більш скелястою, все більше землю з травою під ногами замінювало дрібне чорне каміння, що місцями було вкрите зеленим мохом, від частих дощів, а іноді їм траплялися старі, високі Смереки. За цілий день в дорозі, люди помітно стомилися, тільки воїни Гілберта все ще почувалися бадьоро, бо звикли до подібних подорожей. В дорозі люди в основному мовчали, та інколи заводили тихі розмови. Десь по середині колони було чутно тиху сварку молодих чоловіків:

— Якби ти розповів мені відразу про все, що вони витворяли, я б їх зупинив, і нічого цього не сталося б! — говорив сердитим голосом герцог Ліам Морган.

— А хіба ти мене тоді слухав? — запитав Філіпп. — Я ж попереджав тебе, ще кілька років тому, говорив, щоб ти добре придивився на поведінку тітки Феліції, та Ліліан. Але тоді, ти навіть чути нічого не хотів.

— Тоді я не бачив нічого підозрілого...

— Годі виправдовувати себе! Тобі просто було зручно звинувачувати в усьому сестру! Раніше ти навіть не намагався розібратися в цьому, то якого біса зараз вирішив? — не вдоволено гаркнув Філіпп.

— Просто тоді все виглядало так... — почав говорити Ліам.

— Ніби це і справді Олівія щось витворяла? Так, це виглядало кожного разу саме так. Але, якщо добре пригледітися до поведінки Ліліан, то стає одразу помітно, як вона наче навмисне, постійно сама першою зачіпала сестру, а потім виставляла себе жертвою. Я теж раніше вірив, бо просто лінувався витрачати на це свій час, от тільки виявилося, що всі ми помилялися що до неї. Вона зовсім не така погана, якою її зробили дурні чутки... Вона класна... От побачиш.

Тим часом Олівія навіть не підозрювала що за сварку затіяли її брати, бо відколи вони увійшли до гірської долини, вона постійно відчувала що хтось за ними спостерігає. Вона постійно прислухалася до кожного шурхотіння каміння під ногами, але ніхто так і не вийшов. Щоб довго не мучитись вона підвела свого коня герцога Гілберта, та запитала:

— Дядьку, вам не здається...

— Що за нами хтось спостерігає? — перебив її Оскар. — Так, і вже давно.

— Багато? Бо в мене таке відчуття, наче за мною сотні очей спостерігають. — знову запитала дівчина.

Та не встиг Оскар відповісти, як навколо них, зі схилів почали спускатися Шакали. Вони повільно оточували групу людей, що саме зараз йшла широкою гірською долиною. Велетенські пси шкірили свої ікла, та гарчали, а з їхніх смердючих пащ вже почала скочуватися слина, в очікуванні смачної вечері.

— Увага всім! Беріться до зброї, захищайтеся, не відходьте далеко від групи, тримайтеся купи! — скерував герцог Гілберт. — Воїни Гілберта, тримати оборону!

В цей час, всі воїни синхронно оголили свої мечі, та приготувалися до бою. Зараз було чітко видно, що герцог Гілберт завчасно розподілив усіх своїх воїнів на добре продумані позиції, тому зараз вони всі стояли навколо всієї групи, відійшовши на рівну відстань один від одного.

Імперські лицарі, що в цьому поході були зобовʼязані слухатися наказів другого принца, і своєю чергою стали на сторожі, діставши мечі. Хоча вони й були добре дисциплінованими та натренованими лицарями, та все ж, трохи бентежили сотні кровожерливих істот, що все тісніше оточували їх. Страшніше з усього було спадкоємцям, та їхнім лицарям-охоронцям. Більшість з них, ще жодного разу не бачило Монстрів на власні очі, тому коли зі схилів почали спускатися Шакали, вони були трохи наляканими.

Олівія уважно оглядаючись навколо, міцно обхопила свого меча. Гіркий досвід падіння з коня, і разом з ним, якось не приємно впав каменем на дно її шлунку. Вона тяжко зітхнула, та зиркнула на свого скакуна, а той ніби відчувши щось, трохи обернувся до своєї вершниці.

— Якщо ти знову впадеш, та придавиш мене своєю тушею, я точно зроблю з тебе ковбаски! Зрозумів? — дорікнула дівчина своєму коневі, але у відповідь той лише не вдоволено фиркнув.

Шакали довго не роздумували, та по черзі почали нападати на колонну. Вони накидалися по одному, та воїни Гілберта швидко від них відбивалися, та Монстрів ставало все більше, і вони дуже швидко почали пробиратися до центру групи, де їх вже зупиняли імперські лицарі, та лицарі охоронці. Самі спадкоємці теж взялися до зброї, боячись за власне життя.

Молодий герцог Отто вправно випускав в Шакалів крижані шипи, наносячи цим глибокі поранення, і закінчував ударом меча. Його тішила думка про те, що Олівія проводила йому по справжньому пекельні тренування, і зараз йому не так складно вправлятися з Монстрами, аніж спадкоємцям, що не звикли до таких навантажень.

Коли бій розпочався герцог Морган був поруч з Філіппом, тож лицар так і залишився захищати брата. Ліам помітив як вправно його молодший брат перемагає Монстрів, він і сам мусив взятися до зброї. Хоч Ліам і володів мечем, та не дуже любив фехтувати, тому в пригоді йому стала магічна зброя від компанії «Темна Ніч». Та Шакалів ставало все більше, і метушня в колись рівній колонні все збільшувалася. Ліам подивився на Філіппа, а потім спробував знайти очима Олівію, але її ніяк не було видно, і він сам того не усвідомлюючи почав переживати за її безпеку.