Розділ 47. Чергове Зібрання в імператорському палаці.

З дня арешту герцога Отто минуло вже шість місяців. За цей час імперія Розанна пережила багато змін.

Герцога Браєна Отто було засуджено за державну зраду. Хоч він і не збирався це робити, та все ж, він свідомо розкривав державні таємниці тому, проти кого відчайдушно бореться вся імперія. Окрім цього, він був у змові з ворогом, плануючи завдати шкоди здоровʼю власному батькові, а також вбивство власного сина. Все це було розглянуто імперським судом. Вироком для Браєна Отто стало вигнання на Рифові острови, як і його старшому синові. В кінці цієї історії молодий спадкоємець Еліан Отто став герцогом. Прийнявши обовʼязки правителя, Еліан став рідше приходити на заняття в Академії, та зустрічатися з друзями. З обовʼязками герцога йому допомагав дідусь, Томас Отто, а от мачуха, дружина Браєна, втекла до своїх родичів, ще в той час, коли її чоловіка арештували. Тож, від тоді Еліан більше її не бачив. Місцевих аристократів таке влаштовувало, тож вони спокійно прийняли нового герцога. Налякані останніми подіями, вони навпаки намагалися бути корисними для молодого правителя, то ж допомагали хто словом, а хто ділом.

Після поховання свого учителя, Ален дізнався, що перед тим, як прийти до нього на допомогу, старий маг зустрічався з Провидицею в імператорському палаці. Почувши це, він одразу ж пішов до неї, та коли запитав, про що вони говорили, та відповіла:

— Він мав це зробити. Це був той єдиний шанс для смертних людей. Шанс, щоб вижити. Якби Володар Чорних Апостолів тоді зумів утекти, для нас не лишилося б надії на успіх...

Тільки з думкою про те, що учитель пожертвував собою заради майбутнього всіх жителів імперії, заспокоїла принца. Йому було важко відпускати рідну людину, та в нього не було вибору, адже загроза все ще залишилася, і не було часу, щоб заливатися горем. До того ж його наречена була поруч, в тяжку хвилину вона підтримувала Алена як ніхто інший.

В Магічній Вежі теж відбулися зміни. Ален був учнем попереднього управителя Вежею, отже мав стати наступним. Але деякі старійшини були проти. Ті, хто вже досягнув девʼяти кілець магії. Вони говорили, що управитель не може бути слабшим за старійшин, тому вони візьмуть на себе керівництво Магічною Вежею, доки Ален не стане сильнішим.

До всього, люди постійно обговорювали те, що принц — Святий, але самовільно вирішив не виконувати свої обовʼязки перед Храмом. На що нещодавно призначений архієпископ заявив, що Святий Храм це не вʼязниця, і ті часи, коли посланця Богині просто зачиняли на все життя, давно минули. Подібні закони взагалі не приносять ніякої користі ні народу імперії, ні Храмові, і тим більше не самому Святому. Також було вказано, що Храм постійно підтримує звʼязок зі Святим, і в разі необхідності їхня співпраця буде швидко організована. Тільки після цього оголошення люди трохи заспокоїлися.

В герцогстві Морган теж відбулися кардинальні зміни. Після суду над графинею Джулін, та леді Ліліан, місцева знать почала виступати за зміну герцога, визнаючи Паоло Моргана не компетентним. Він допустив усі ті речі. що відбувалися в його замку протягом довгих років, він був безвідповідальним, в результаті чого герцогство Морган було осоромлене, та втратило довіру імператорської родини. Тому вони вимагали, щоб той раніше призначеного терміну передав герцогське місце своєму спадкоємцеві. Як вияснилося, сам Паоло був зовсім не проти вийти раніше на пенсію, тому швиденько зробив Ліама герцогом, та відійшов від усіх керівничих справ.

Без постійних інтриг Ліліан та її матері, Олівія ще довго звикала до нового життя. Довгих пʼять років вона жила в очікуванні коли нарешті віддасть своїм кривдникам по заслузі. І тепер, коли це здійснилося, їй потрібен був новий план, нова життєва ціль. Деякий час вона перебувала в сумнівах. Чи відрізнятиметься тепер її життя, від життя звичайних людей? Їй було над чим подумати. Та дещо, Олівія знала точно, як майбутня герцогиня, вона має захищати народ імперії від Монстрів, чи Демонів, чи хто б там не був, вона має оберігати ні в чому не винних людей. І поруч з собою, вона хотіла бачити своїх рідних, друзів, і звісно ж, свого коханого.

* * *

Олівія, як і зазвичай стояла на північній стіні Фортеці, спостерігаючи за не спокійним небом далеко над Чорними горами. Там темні, сині хмари збивалися до купи, від чого раз по за разом мерехтіли блискавки. З далеку, ледь чутно доносилося гуркотіння грому, і небо над горами все більше поринало у пітьму. Навіть легкий, теплий вітер, цим раннім літом, почав стрімко набирати оберти, доносячи з собою вологий, не приємний запах.

Позаду Олівії хтось човгнув взуттям по камʼяній підлозі, і вона повернула голову, та її швидко схопили в обійми.

Ален телепортувався на північ, та знайшовши її на постійному місці, він підійшов до коханої, та обійняв її позаду, ніжно поцілувавши її в щоку, привітався:

— Привіт, я вже засумував.

— Привіт, я теж. — посміхнулася дівчина, притулившись до міцного плеча.

Олівія все ще не відривала погляду з грозового неба, і час від часу супилася.

— Виглядає не дуже. — зауважив Ален. — Давно воно так?

— Вже третю добу. Грози на півночі не рідкість, але зазвичай вони проходять за кілька годин, іноді затримуються на половину дня. Та оскільки, в герцогстві віють сильні вітри, то і грозові хмари тут на довго не затримуються, але цього разу... Вони просто нависають над одним місцем, навіть не дивлячись на вітер, що з кожним днем посилюється. — пояснила Олівія. — Щось насувається, я це відчуваю...