Розділ 45. Отрута.

Ален так і не зрушив з місця, відколи Олівія пішла слідом за Ліліан, на щастя, всі троє ліпших друзів Олівії підійшли скласти йому компанію. Хоча минуло всього десять хвилин, та він вже почав хвилюватися. Безцільно розглядаючи людей у натовпі, він раптом помічає Ліліан, що разом зі своєю матірʼю безтурботно сміється.

«Якщо вона там, то де ж моя Олів?» — насупився принц.

— Ваше високість, щось не так? — помітив його реакцію Малік.

— Якщо вона там, тоді де Олів? — сказав те ж саме, що й подумав принц, після чого вказав прямо на Ліліан, що весело проводила час.

— А й справді, вони ж тільки нещодавно пішли разом. — здивувався Еліан.

— Ой, просто ходімо запитаємо, чого мучитись. — закотила очі Амайя, та попрямувала через увесь бенкетний зал, до веселої компанії Ліліан.

— Леді Джулін, а підкажіть нам, будь ласка, куди ви відвели леді Гілберт за подарунком? — голосно запитала Амайя.

Та коли Ліліан обернулася, вона якось дивно посміхнулася, наче саме цього питання тільки й чекала.

— Подарунок? Ой, точно, подарунок, що я їй хотіла вручити на одинці! — знову розпочала свою гру Ліліан. — Але я не змогла його вручити...

— Що це означає? — запитав Ален.

— По дорозі нам зустрівся молодий пан Лістер Отто, а сестра здається забагато випила, тож він запропонував провести її до найближчої кімнати відпочинку... Після цього мені побажали приємного вечора, та залишили мене... А самі...

Ліліан удавала засоромлений вираз обличчя, вона робила це так явно, щоб люди навколо них, одразу думали про щось не пристойне. Та на принца її викрутаси більше не діють, він зробив рішучий крок вперед, та грубим тоном запитав:

— Що ти знову вигадуєш? Знову граєш на публіку як тоді, в Академії? Я у твої ігри не гратимусь! Говори, де Олівія?

— Вона разом з паном Отто, в тій кімнаті.

Ліліан так легко вказала на двері найближчої кімнати, що стало якось підозріло. Всі, хто в цей час оточували їх, покосилися на двері, і Ален був не виключенням. Та перш ніж він встиг щось відповісти, з-за дверей почувся якийсь шум, це був розлючений, але якийсь охриплий голос Олівії.

— Я наречена Каліпса. Алена. Розанни!

Разом з останніми її криками почувся глухий звук удару, і Лістер Отто, вибив своєю спиною двері кімнати, проковзнувши ще на кілька метрів слизькою підлогою, від самого порогу. Всі довкола завмерли, побачивши, як старшого з синів герцога Отто, в такому не достойному вигляді просто виштовхали з кімнати, і зараз він все ще лежить на підлозі, не розуміючи що трапилося.

З кімнати нарешті показалася Олівія. Вона повільно переставляла свої ноги, а її руки взагалі звисали повністю знесилено. Вона з великим зусиллям робила кожен наступний крок, сподіваючись встигнути ще хоча б раз побачитися з коханим, доки її зір не затуманився остаточно.

«Ще один крок... Ален... Де ж ти? Ще трошки... Я так хочу тебе... Побачити...»

Як тільки Вони з Аленом зустрілися поглядами, її шлунок більше не витримав болю, і вона вимушено виблювала велику кількість крові.

Щойно Ален побачив, як Олівія повільно виходить з кімнати, він вже хотів було кинутися їй на зустріч, та помітив, що з нею щось було не так, вона якось дивно рухалася. Її шкіра була надзвичайно блідою, а ясні очі затуманеними, вона важко пересувалася, скрививши гримасу від болю.

Ален завмер, і вони зустрілися поглядами.

В цей час його кохана, раптом почала блювати кровʼю. Її було так багато, що її прекрасна кремова сукня зафарбувалася в багряний колір. Кров стікала з її підборіддя, по шиї та руках, а вона все ще дивилася на нього своїми переляканими очима.

Їй було дуже страшно. Цього разу Олівія по справжньому хотіла жити, і вона боялася смерті, адже вона щойно знайшла своє щастя, яке шукала понад сто років. Коли її ноги зовсім ослабли, вона відчула теплі обійми. Її хтось тримав, та вона вже не могла розібрати хто. Але притулившись до міцного плеча, вона відчула знайомий запах, те саме тепло, ті самі міцні обійми. Це був її Ален, вона була впевнена.

Ален опустився на підлогу, поклавши Олівію собі на коліна, та обіймаючи рукою за спину.

«Мій Ален...» — посміхнулася Олівія.

— Олів... — тихо гукнув її принц, обережно прибираючи пасмо волосся з її обличчя. — Олів...

Та вона вже не могла йому відповісти, адже від болю, зовсім потерпли всі нутрощі, а повіки ставали все важчими, їй так захотілося спати, а в його обіймах було так тепло, і так добре...

— Ні... Олів! Ні! Ти мене чуєш? — мало не плакав Ален, панікуючи, він трохи розгубився, геть забувши про свою магію.

Його руки тремтіли, а очі стали вологими, він обіймав свою кохану, відчуваючи, як її серце відбивало останні удари.

Нарешті згадавши, що він Святий, Ален ще більше пригорнув наречену до себе. Він притулився своєю щокою до її чола, а вільну руку поклав їй на шию, яка була не закрита сукнею. В цю мить бенкетний зал залило мʼяким золотим сяйвом, що спускав зі свого тіла другий принц імперії.

Це світло було таким теплим та заспокійливим, що його ні з чим іншим не можна було сплутати. Старші люди одразу зрозуміли, що це — «Сила Святого», отже принц Ален увесь цей час був не тільки талановитим магом, а ще й Святим.