Розділ 41. Важка ніч на півночі. Перший поцілунок.

Олівія швидко одягла свій обладунок, взяла зброю, та вийшла на вулицю, її завданням було захищати північну частину міста, починаючи від другої оборонної стіни. Тож вона сіла на коня, та вирушила до свого місця призначення. Коли вона тільки минула ворота другої стіни, їй на зустріч прибув Філіпп, разом з сотнею міцних воїнів.

— Вітаємо спадкоємицю Гілберт! — гучно привіталися воїни в один голос.

Олівія підняла долоню, показуючи, що їй потрібна тиша, і коли всі звернули увагу, вона заговорила:

— Сьогодні я задумалася, а чи варто захищати імперію від монстрів, ціною власного життя? Адже за це, нам ніхто не подякує... Та герцог вказав мені на дещо дуже важливе, те, що я хотіла б і вам сказати. Подумайте, чи зможете ви спати спокійно, знаючи, що сьогодні ви не доклали достатньо зусиль, щоб захистити рідні землі, та дорогих для вас людей? Тож зробімо все можливе, заради себе, та свого майбутнього. Не дозвольте жодному створінню зруйнувати ваше щасливе життя!

— Так! — в один голос заволали воїни.

Саме в цей час за спиною Олівії пролунало кілька гучних криків монстрів. Бій розпочато.

Олівія повернула коня обличчям до оборонної стіни, та почала вдивлятися в небо, очікуючи прильоту крилатих звірів, і вони не забарилися. Сотні Гарпій почали перелітати через мур, та кидатися до міста. На щастя, розвідка завчасно попередила герцога про напад монстрів, тож майже всіх мешканців міста встигли попередити, щоб вони не покидали своїх домівок. Проте, були й ті, хто ще не встиг дістатися до власної оселі, а тому саме вони й стали першими цілями для Гарпій.

Монстри кидалися на людей, щойно перелетівши мур фортеці, і цього разу їх було на стільки багато, що аж волосся ставало дибом. Олівія дивилася в небо, і бачила як декілька сотень Гарпій, швидко наближалися до північної частини міста, а слідом за ними, до міста влетіли й Червоні Королеви. Вони взагалі не розрізняли свою здобич, тому відразу ж кидалися на худобу, яка траплялася на їхньому шляху. Велетенські змії кидалися на одиноких кіз та корів, яких господарі не встигли забрати з пасовиська, коли втікали в укриття.

Ця орда монстрів насувалася все ближче, і дивлячись в небо, що зараз аж кишить кровожерливими звірами, Філіппу стало якось моторошно, і він дістав свого меча, після чого подивився на Олівію.

Та його сестра зараз була надзвичайно спокійна, вона рівно сиділа на коні, та тримала повіддя, навіть меча все ще не діставала. В її чистих, блакитно-зелених очах, зображався такий спокій, та впевненість, що і йому й самому стало від цього спокійніше.

Доки монстри наближалися Олівія спокійно дивилася в небо, як раптом, їй щось спало на думку, і вона насупилася, розмірковуючи над чимось хвилину, а потім дістала свій ручний арбалет. Вона витягнула руку, та прицілилася в небо, і вже за кілька секунд вистрілила. Гвинт поцілив точно Гарпії в грудину, після чого, його наконечник зірвався, добре пошматувавши цим пташці черево. З гучним ревом Гарпія впала на землю, спустивши свій останній подих. Після цього, Олівія відразу ж обернулася до своїх воїнів, та гучно звернулася до них:

— Швидко розділіться по двоє осіб, один має стріляти з арбалетів, інший заряджатиме. З одного стріляєте, інший — заряджаєте, не зупинятися, доки не використаєте всі гвинти, що маєте при собі! Стріляти прицільно, не марнуйте гвинти чи кулі за дарма, сьогодні кожна куля, кожен гвинт може врятувати ваше життя! Коли запас вичерпається, діставайте мечі, але все ще залишайтеся парами, по двоє на одного монстра, кожен підстраховує свого товариша! Все зрозуміло?

— Так! — голосно відповіли воїни, та швидко взялися виконувати наказ спадкоємиці.

— Філіпп, ти зі мною! — гукнула Олівія брата.

Філіп дістав свого арбалета, та підвів коня ближче до неї. Вже за хвилину, в небо, зі свистом полетіли десятки арбалетних гвинтів, і тієї ж миті, на землю почали падати монстри, що жахливо ревіли від болю. Стратегія Олівії не погано спрацювала, і монстрів збивали ще до того, як вони встигали долетіти до своєї потенційної жертви. Олівія теж, прицільно влучала в монстрів з кожного пострілу, і звісно, допомагали їй «Очі Істини», а також, Філіпп, що без зайвих слів, заряджав арбалет, та передавав Олівії, забираючи порожній, і знову заряджаючи. Все йшло досить не погано, і за короткий час сотня воїнів, змогла знищити кілька сотень монстрів, ще до того, як ті приземлилися. Але це було до того, як у них почали закінчуватися запасні гвинти.

Пострілів ставало все менше, і монстри один за одним почали опускатися на землю. Та якщо Червоні Королеви приземлившись, повзали в пошуках здобичі, то Гарпії, зовсім, не лишалися на землі, вони підхоплювали різні важкі предмети, та кидали їх на старенькі дахи будинків. Хоч стіни вже давно будували з каменю, але дахи все ще були деревʼяними, тож коли монстри почали кидати по них камені, бочки, візки, та інші важкі предмети, що траплялися їм на шляху, звісно, що старенькі та гнилі деревʼяні дошки просто розліталися на друзки, відкриваючи монстрам доступ, до людей, що намагалися сховатися у своїх домівках. Тож першими жертвами цієї ночі стали прості, бідні люди, що були найменш захищені від подібних монстрів.

— Діставайте мечі, не дозволяйте їм тут господарювати! — знову підігнала Олівія своїх воїнів.

Звісно ж, старі, досвідчені воїни й без неї знали, що їм слід робити в такій ситуації, проте суворі тренування впродовж багатьох років, не дозволяли їм порушувати субординацію, чи сперечатися зі спадкоємицею, навіть якщо вона була на кілька десятків років молодшою від них. Тому всі добре виконували її накази, щобільше, вони розуміли, що вона ще жодного разу не наказала їм якоїсь дурниці, і кожен її план був досить дієвим, тому причин сумніватися не було, та і часу на роздуми не лишалося, оскільки, від Червоних Королев тільки й встигай, що відбиватися.