Розділ 40. Справжня обраниця принца. Таємна змова.

Останні кілька днів навчання далися Олівії не легко. Тільки глухий чи лінивий ще не обговорював її останню сварку з Ліліан. Тішило тільки те, що не всі були проти неї, бо слова, які Олівія сказала Ліліан на останок, змусили багатьох задуматися, і як виявилося, не все було так, як вони собі думали раніше. Звісно, були й ті, хто з самого початку був на боці Олівії, навіть якби вона й справді була злодійкою. Серед цих людей, звісно, були і її друзі, які згодні підтримувати її в будь-якій ситуації.

Сьогодні був вечірній урок історії імперії Розанна, це був спільний урок для всіх, тож увесь клас мав зібратися в одній аудиторії. Олівія прийшла першою, та сіла на своє постійне місце за останньою партою. По трохи, клас наповнювався студентами, наступним прийшов Еліан, а за ним і Амайя з Маліком. Майже останньою до аудиторії зайшла Ліліан, вона зробила кілька кроків вперед та подивилася на Олівію. Коли їхні погляд зустрілись, вона відступила на крок, вдаючи що злякалася. Це помітили й інші однокласники, і постійні захисниці швиденько вхопили її за руки, та посадили за першою партою, поруч з собою, при цьому, не обійшлося без пари осудливих поглядів в бік Олівії.

— От же ж, безсоромні створіння! — роздратовано буркнула Амайя. — Олів, не зважай на них.

— Так, ми завжди на твоєму боці. — додав Еліан.

— Ага, краще зосередься на навчанні, зараз це для тебе важливіше, аніж та нісенітниця, яку вони вигадують. — підтримав Олівію Малік.

Та Олівія, схоже, не звертала на це увагу, бо її думки зараз були зайняті іншим.

А Ліліан, відколи переступила поріг класної кімнати, постійно поглядала на Олівію, ховаючи свій погляд, ніби боялася бути поміченою, але вона робила це так явно, що її захисниці відразу ж побачили це. Тоді одна з них встала, обернулася в бік Олівії, та голосно погукала:

— Та хіба ж це годиться? Леді Гілберт, як ви можете спокійно ходити в одну школу з леді Джулін, вона так настраждалася від вас, а ви навіть не вибачились!

— Та вона й досі боїться її, погляньте як тремтить. — додала інша однокласниця.

— Де ви свої мізки розгубили? — обурилася Амайя, та Олівія її перебила:

— Ви хочете, щоб я вибачалася перед нею?

— Так вибачайся! — заходилася добра половина однокласників.

— А ви витримаєте, якщо сама спадкоємиця герцогства Гілберт, дочка Майстра Меча, буде вибачатися перед кимось подібним? — раптом пролунав чийсь грубий голос.

На порозі аудиторії стояли двоє воїнів Гілберта. Одним з них був сер Ортіс, що провів особистого гінця герцога до Олівії.

Сер Арчібальд, кремезний чоловік середнього віку, з трохи посивілою бородою. Його металевий обладунок виблискував від останніх променів сонця, що світили з вікна, а на плечі красувався золотий герб армії Гілберта. Він оглянув сердитим поглядом всіх підлітків, які щойно протестували проти спадкоємиці. Арчібальд вже провів не одну битву пліч-о-пліч з Олівією, тож він точно знав, що замість того, щоб гуляти десь на чаюваннях, ця юна леді віддано захищала тих, хто тепер сміє проявляти до неї таку не повагу. Як це не розумно з їхнього боку.

З появою двох воїнів Гілберта всі в класі завмерли, хтось дивився на них із захопленням, а хтось зі страхом, та всі мовчали, і тільки Олівія вже здогадалася, що щось було не так, якщо по неї прислали гінця, та ще й в повній бойовій броні. Вона піднялася зі свого місця та запитала:

— Сер Арчібальд, що трапилося?

Чоловік важкими кроками швидко пройшов до останніх парт, він зупинився за кілька метрів до Олівії, та привітався з нею відповідно до військових правилами.

— Вітаю спадкоємицю Гілберт! — він притиснув кулак до серця, та злегка вклонився, після чого став струнко, та продовжив: — Юна спадкоємиця, на імперію насувається справжня катастрофа, його світлість герцог Гілберт прислав мене, щоб просити вашої допомоги в протистоянні.

Олівія навіть не задумуючись почала швидко збирати своє шкільне приладдя, розпитуючи при цьому деталі:

— Це монстри чи Чорні Апостоли?

— Монстри пані. — зітхнув Арчібальд. — Гарпії та Червоні Королеви.

— Гарпії, знову? — перепитала Олівія. — Ненавиджу цих потворних пташок!

— Так, але... Червоні королеви... Вони небезпечніші. — висловився Ортіс.

— Червоні Королеви дурні, вони просто нападають на все, що рухається, зніс їй голову з плеча, та й все, а от Гарпії розумні, кожен їхній крок виважений та продуманий, то як думаєш, з ким тяжче? — виправила його Олівія.

— Гірше тільки те, що їх там ціла орда... — раптом додав сер Арчібальд.

Після цих слів Олівія раптом впустила книгу. В аудиторії все ще панувала тиша, та після слів «Орда Монстрів», дехто з однокласників були налякані. Ліліан побачивши реакцію Олівії, помилково вже подумала, що та налякалася, і тепер сама себе знищить навіть як спадкоємиця. Але таким примарним мріям ніколи не судилося збутися.

— Якого дідька ти тільки зараз це повідомив? — раптом заволала Олівія, зірвавшись з місця, вона вже на ходу додала: — Амайя, забереш мої речі, будь ласка! Сер Арчібальд, сер Ортіс, негайно телепортуємося до фортеці!

Олівія з лицарями поспіхом вибігли геть, а всі однокласники ще декілька секунд не могли прийти до тями, переварюючи почуте. Ціла орда монстрів насувається з півночі, і Олівія, як справжня спадкоємиця, теж буде брати участь у битві. До того ж судячи з почутого, для неї це вже не вперше. Виявляється, Олівія Гілберт, ніяка не злодійка, а справжня захисниця імперії? Тоді що це за історія між нею та леді Джулін? А чи є взагалі для Олівії якийсь сенс боротися за увагу колишньої родини Морган, і яка може бути тоді причина для заздрості?..