Розділ 36. Відьма Провидиця.

Десь в лабораторії компанії «Темна Ніч», Амайя разом з Маліком досліджували лікувальні властивості чергової рослини. Вони вже встигли добре вивчити й описати багато подібних рослин, і вже навіть відібрали декілька з них, які мали найефективніші цілющі властивості. В цей час, їм надійшла звістка про поранених Карахоном воїнів, тож вони покинули свої справи, та взялися лікувати поранених.

Як і очікувалося, герцогство Гілберт знову не отримало підтримки Святого Храму. Згідно з наказом імператора, священник мав прибути до головної фортеці герцогства, ще до початку походу, але в нього, раптом, знайшлося купа причин, які його затримали в дорозі. То ж, похід на Чорних Апостолів вже майже скінчився, а священник був досі десь в дорозі.

Та цього разу на півночі працює Малік Саміль, що з дитинства цікавиться медициною, і до пʼятнадцяти років, він вже навчився лікувати всі легкі захворювання, та декілька важких. Також не слід забувати й про Амайю Філс, що являється генієм в зіллєварінні, тому зварити достатню кількість лікувальних відварів, чи зілля, для неї було простим завданням. Коли Олівія відправила чотирьох своїх воїнів до лабораторії, вона вже довірила їхнє життя Амайї та Маліку, вона була впевнена, що ці двоє обовʼязково щось вигадають.

Та в той час Олівія ще не знала, що десь на іншому боці герцогства вже розгорнулася запекла битва з Камʼяними драконами. Зазвичай, навіть один такий дракон завдає багато клопоту, бо його не дарма називають Камʼяним, адже його шкіра вкрита шаром товстої, камʼяної броні, яку не можна пробити навіть магічним мечем. Єдиний шанс, це влучити через ділянку, що не вкрита бронею, під пахвами його передніх лап, а також на місцях згинання суглобів. Він мав кремезне тіло, довгі крила, та за одну добу міг тричі видихати полумʼям. Він зазвичай не літав дуже далеко від Чорних гір, а спускався на рівнини тільки для того, щоб поживитися козою чи навіть коровою, хоча людьми він теж не нехтував.

На такого не легкого звіра натрапив герцог Гілберт зі своїм військом, під час прочісування північної частини герцогства, коли вони вже підходили до самісіньких гір. Хоч військо було не малим, та й досвіду їм вистачало, але одразу два Камʼяних дракони навіть Оскара змусили понервувати та напружити свої мʼязи. Звісно ж, їм вдалося побороти монстрів, проте, до імпровізованої лікарні Амайї та Маліка було доправлено близько десятка поранених, та ще декількох воїнів з важкими опіками. Тож роботи в них зараз було більше ніж достатньо, на щастя, допомагати їм прийшли декілька осіб, що раніше теж були воїнами, але після того, як постаріли, стали займатися лікувальними травами, та доглядом за хворими головного міста герцогства, тож справи одразу пішли скоріше.

На іншому боці герцогства, Олівія продовжила вести своє військо до західних кордонів. Після бою з Карахонами всі були дуже стомлені, тому затрималися там ще трохи, для відпочинку, після чого вирушили далі. Аж до самісінького узбережжя вони більше не зустрічали на своєму шляху жодних монстрів, чи Апостолів. Останнім пунктом на їхньому шляху було маленьке, прибережне містечко. З нього, щоб потрапити на берег моря, потрібно було спуститися вниз, крутим, скелястим схилом. Саме місто було не густонаселеним, там проживало лише близько тисячі людей, що заробляли собі на життя рибальством. Це все, що Олівія знала про місто Хайрок.

Погода на вулиці стояла хмарна, наче от-от піде дощ, з моря дув сильний вітер, підіймаючи високі хвилі, що з шумом розбивалися об скелястий берег. Коли Олівія зайшла через головні ворота містечка, стало одразу помітно, що з ним щось не так. Деревʼяні будиночки, з вицвілою на сонці фарбою, стояли порожніми, не було видно жодної живої людини, чи тварини, окрім воїнів Гілберта, які щойно прийшли.

Вони йшли головною вулицею, а довкола не було жодної живої душі, лише стукіт копит коней, що відлунням розносився по всій окрузі. Землею котився густий туман, а в повітрі витав запах диму. Раптом, попереду почувся легке покашлювання. Олівія одразу обернулася на звук, та подивилася «Очима Істини», там, за рогом, в старенькому будиночку хтось ховався, то ж вона швидко злізла з коня, щоб піти перевірити.

— Гей! Ти де зібралася? — пошепки запитав Філіпп.

Та Олівія не оберталася, а продовжила йти, не звертаючи увагу на брата. Хлопець швидко зрозумів, що відповіді він не дочекається, краще самому подивитися, то ж він так само спустився на землю, та тихенько поспішив слідом. Сер Ортіс, звісно, теж ніколи не відставав від Олівії, він тримав руку на руківʼї свого меча, щоб у разі необхідності швидко відреагувати.

Вони тихо кралися вузенькою вуличкою, завішеною обірваними простирадлами та старим ганчірʼям, а під ноги потрапляло різне дрібне сміття, що роками змішувалося в піщаній землі. Раптом збоку почувся якийсь звук, і всі троє дружньо підскочили. Налякавшись, вони обернулися в напрямку звуку, але то був лише старенький соломʼяний кошик, який вітер покотив дорогою. Всі полегшено зітхнули, та продовжили підкрадатися вперед. Туман ще сильніше згустився, почав дути сильний, холодний вітер, що пробирав до кісточок, здається на морі почався шторм, то ж і на березі погода все більше псувалася, до того ж на вулиці вже почало темніти, така ситуація була дедалі моторошнішою. Не витримавши напруги, Філіпп знову запитав:

— Ну що там? Олів, ти щось бачиш?

Він йшов прямо позаду Олівії, та смикав її за рукав, як мала дитина.

— От же ж! Сама ще не знаю що там. І годі мене смикати, ти що мале дитя? — Відібрала в нього власний рукав Олівія, після чого той надувся.