Розділ 25. Листи. В гостях у друга.

Амайя і справді прибула досить вчасно, коли Олівія повернулася до дому, подруга вже чекала її за вечерею.

— Мені справді шкода маму Еліана, герцог Отто, не тільки жорстоко скористався її тілом, а й нарік її своїми діями на вічне страждання, бо на мою думку мати імʼя коханки, при цьому бувши жертвою, це по справжньому не стерпно. Стільки горя вона мусила винести через того чоловіка.

Олівія згадала важкі часи, пережиті нею в герцогстві Морган у першому житті. Тоді теж було дуже важко. Носити клеймо злодійки, бувши ні в чому не винною, було справді нестерпно, але тоді її ніхто не хотів слухати, кожне її слово сприймалося як брехню та придурювання. Не було іншого виходу, крім як мовчки терпіти все. Вона подумала, що можливо, його мама знаходилася у схожій ситуації.

— У кожного своя доля, можливо, в наступному житті вона буде жити краще. Але я думаю, що вона не була до кінця нещасною, адже вона народила сина, якого любила більше за своє життя, бо інакше не терпіла б стільки років приниження.

Амайя трохи подумала, та погодилася. Вони ще трохи погомоніли та розійшлися по своїх кімнатах. Цього дня на вулиці було дуже спекотно, тому до вечора Олівії вже не терпілося прийняти ванну та освіжитися.

Після водних процедур, вона вдягла легку піжаму, та босоніж вийшла на широку терасу. Яскравий місяць освітлював місто, а зорі в небі поблискували наче коштовне каміння на темному полотні. Олівія вдихнула свіже, нічне повітря та вже збиралася іти відпочивати, як її увагу привернула пташка, що здається, летіла прямо на неї. Великий чорний ворон затріпотів крилами та приземлився на мармурові поручні тераси. Він подивився на неї своїми очима-намистинками, та голосно закаркав. Олівія від здивування аж здригнулася, птах очевидно, зрозумів, що ця людина нічого не розуміє, тому вирішив зробити їй підказку. Він знову закаркав, підняв лапку, до якої було щось привʼязано, та постукав дзьобом в цю річ.

— Ти хочеш, щоб я це забрала?

— Карр!

— Здається тут шматочок паперу. Ти приніс мені листа?

— Карр!

— О, ти досить розумна пташка.

Олівія відвʼязала клаптик паперу, змотаний у трубочку, та погладила ворона по спині, після похвали птах випрямився, наче показував свою гордість. Дівчинці дуже подобалася ця розумна пташка. Вона розгорнула листа, та зрозуміла, хто його написав.

— Можеш трохи зачекати, доки я напишу відповідь, — звернулася Олівія до ворона, — у мене там є трохи підсмажених горіхів, хочеш перекусити?

— Карр!

Схоже смаколиками таки вдалося підкупити цього посланця. Олівія впустила птаха до кімнати, та поставила на стіл тарілку з різними горіхами та насінням, і ворон охоче взявся смакувати гостинці. Помахавши головою, вона сіла за письмовий стіл, та почала читати.

«Привіт моя обіцяна наречена. Сподіваюся ти безпечно завершила полювання в той день. Останнім часом монстрів ставатиме дедалі більше, ти маєш подбати про свою безпеку. Герцог дуже сварився? Пробач, я не хотів переходити межі дозволеного, просто забоявся що тебе можуть поранити. Ти обіцяла розповісти більше про себе, я хотів би знати все. Цей ворон буде тепер нашим посильним, його звуть Річ. З не терпінням чекатиму твоєї відповіді. Ален.»

Олівія трохи почервоніла, але їй було приємно, що хтось непокоїться за неї, вона не знала що їй слід написати, але все ж схопила перо та чистий аркуш. Трохи обдумавши відповідь, вона дещо написала, скрутила послання в трубочку та міцно привʼязала його до лапки ворона.

— Отже, тебе звуть Річ? Тож будемо знайомі, я Олівія, а тепер не міг би ти повернутися до свого господаря?

Олівія знову погладила ворона, і винесла його на терасу, а той зрозумів, що його проганяють, закаркав на прощання та полетів геть.

Через декілька днів, десь на заході, високо в магічній вежі, Ален крутився у ліжку, не в змозі заснути. В голові роїлося безліч думок.

Після розмови з вчителем він поспішив до підземелля, щоб перевірити свого вʼязня. Хоч Ален вже допитав його, але він не виключав шансу дізнатися від Заклинача ще деякі подробиці пізніше, але тепер виявляється, що є зрадник серед старших магів, тому краще не відкладати це на потім. Та коли він спустився у підземелля, в ніс одразу вдарив запах свіжої крові, Ален насторожився та обережно штовхнув залізні двері одномісної камери.

«Відчинені...»

В підземеллі було темно, тому він тримав у повітрі маленький шар світла, хоча зазвичай, тут горять масляні лампади, але зараз очевидно, їх хтось погасив. Повільно переступивши через поріг, Ален направив маленький світловий шар в глибину кімнати, в якій поступово ставало світліше, та його погляду розкрилося місце злочину. Заклинач лежав на підлозі, неподалік була не велика калюжа крові. Принц підійшов ближче, та присів біля тіла чоловіка, він помітив, що обличчя Заклинача було набрякле, темно-фіолетового кольору, на губах виднілися плями засохлої крові, було одразу зрозуміло, що його отруїли.

«Коли я привів його, це бачили лише пара заклиначів низького рівня, отже зрадник у Вежі не один. Впевнений, вчитель вже знає про це. Тож тепер тут робити нічого, вже пізно, слід повернутися, та ще раз продумати свої наступні дії.»

Коли він нарешті розібрався зі справами у Вежі, він написав листа своїй маленькій нареченій. Хоч йому і не терпілося скоріше отримати відповідь, проте на дорогу воронові теж потрібен деякий час. Та не дивлячись на його переживання, скоро через відкрите вікно влетів ворон Річ, та простягнув лапку з листом Алену. Знявши маленького листа, він не терпляче прийнявся його читати. Серце билося як шалене, а руки тремтіли.