Розділ 23

Минув ще один рік, Олівія стояла на північній стіні Головної фортеці Гілберт, та купалася в сонячних променях на світанку. Цього літа було досить сухо та тепло, що дозволило людям відчути літню спеку. Трохи постоявши так, вона спустилася в низ, сьогодні вона з герцогом та групою воїнів, ідуть в гори. Нещодавно, неподалік одиноких поселень з'явилася велика зграя Шакалів, монстрів, схожих на вовка. Тільки трохи більших за розміром, та вагою щонайменше, в сто кілограмів. Якщо в Сайки шерсть була м'яка та шовковиста, то в Шакала, вона була жорсткою та грубою. Їхні щелепи були великими та міцними, здатними легко відкусити людині кінцівку. В слині Шакалів знаходилася отруйна речовина, тому укушені ними живі істоти помирали протягом однієї доби, якщо не могли прийняти протиотруту або відвар з очищаючих трав. Ці звірі були швидкими та агресивними, вистачало зазівати лиш на декілька секунд, щоб Шакал встиг відгризти голову, або ж одну з кінцівок своїй жертві. За два роки виснажливих тренувань, Олівія добилася чудових результатів, тому Оскар вирішив, що при такій підготовці вона зможе вистояти проти Шакалів.
Згідно з отриманими новинами, там зібралася досить не маленька зграя, приблизно тридцять — сорок особин, що розгулюють поблизу одиноких поселень, на заході від Головної фортеці. Дорога туди не близька, тому вони осідлали коней, склали на них свій не великий багаж, та вирушили в дорогу. Багато речей не брали, щоб не навантажувати коней. Кожен взяв свій спальний мішок, бо не можна було знати на перед, чи знайдеться на ніч дах над головою, чи їм доведеться спати просто неба. Також в кожного обов'язково мала бути не велика аптечка першої необхідності. Туди входили пігулки від болю, від запалення та жару, зілля універсальної протиотрути, а також мазь для зовнішніх поранень та кілька бинтів. Звісно ж кожен взяв з собою не великий пайок їжі: хліб, сир, в'ялене м'ясо, та воду. Екіпіровані міцними, шкіряними обладунками та особистою зброєю, вони вирушили в дорогу.
Пробувши в дорозі цілий день група мисливців, нарешті, дібралися до місця призначення. Верхи на конях, вони стояли на пагорбі, з висоти, було видно не велике поселення, що оселилося по між гір, оточене хвойним лісом. З далеку, будинки здавались зовсім маленькими, а поміж ними метушилися, стурбовані буденними справами, місцеві жителі. Але щось було не так... На вулиці вже вечоріло, напевно, в цій місцевості, не що давно пройшов не великий дощ, бо земля була ще волога, а трава мокра. Балками котився сивий туман, тому з далеку, було важко розгледіти, до чого така метушня.
Але для "Очей Істини" не було таких перешкод, Оскар та Олівія майже одразу помітили велику зграю Шакалів, що оточила поселення, та готувалася іти в наступ. Двоє зірвалися на своїх конях прямо вниз, пологим схилом пагорба, одночасно з цим, околицею рознеслося гучне завивання монстрів. Тепер вниз спускалась вся група мисливців, оголяючи на ходу свої мечі та списи.
Олівія подумки дякувала своєму дядькові, що минулого літа навчив її добре їздити верхи, адже зараз їй би довелося не легко... Майже дісталися... Попереду почулися перелякані крики людей, та гарчання звірів, Олівія подивилася вперед, і побачила, як Шакал роздирає сільського жителя. Повз її очі пронеслася фігура, і Олівія з запізненням зрозуміла, що то був герцог. Він швидко оголив меча та на ходу почав наносити глибокі поранення монстрам, що відскакували з його шляху, скулячи від болю. Його кінь злякався Шакала та, піднявшись на задні ноги, налякано заіржав. Проте Оскар від цього, навіть рівноваги не втратив, він міцно вхопився за гриву, та вирівняв своє тіло, поступово опускаючись в сідло, разом з конем, що знову міцно стояв на землі.
"Навіть оком не моргнув." — Подумала Олівія, знімаючи заряджений арбалет зі спини. Кілька прицільних пострілів, і з глухим гуркотом, двоє Шакалів, що роздирали якогось чоловіка, впали на землю з окривавленими дірами у своєму череві, так і не встигнувши видати ані звуку. Вона почепила арбалет на місце та дістала меч, один з Шакалів, з агресивним ревом, кинувся на неї, але Олівія вчасно ухилилася від гострих зубів, і звір проскочив повз неї. Два роки виснажливих тренувань однозначно дали свої плоди, зараз всі відчуття Олівії були надзвичайно чутливими, зір гострими, а тіло швидким та гнучким. Однак, їй було всього дванадцять років, вона була значно меншою за розмірами від дорослих воїнів, тому і меч, що тримала у своїх руках був трохи коротшим, за звичайний, а це означало, що сидячи верхи на високому коні, їй було досить складно боротися з Шакалами. Коли перша атака звіра на дівчинку не досягла успіху, він кинувся на її коня, та вкусив його за задню частину, від чого кінь скочив на задні ноги та завалюючись на бік, упав на землю. Олівія впала разом з конем, її голова гуділа від удару, а права нога була придавлена важким тілом коня. Шакал, що успішно повалив свою здобич, не став довго чекати, та зірвався з місця, плануючи роздерти дівчинку. Не було часу на роздуми, та звільнення від важкого коня, вона лежала на землі, не маючи змоги вільно рухатися, меч їй не допоможе, а арбалет, вже був розряджений, не було часу на перезаряджання, тому вона просто кинула меч, та дістала револьвер, зняла запобіжник, прицілилася прямо в розкриті щелепи монстра. та випустила три кулі підряд, що точно пробили йому череп, і він з гуркотом впав за два кроки від Олівії.
— Уф, це було близько... — Пробубоніла вона, звільняючись з-під коня.
Бій продовжувався, майже всі воїни вже спішилися з коней, та вправно відбивалися від Шакалів. Неподалік, герцог безпощадно полосив звірів мечем, наче це була для нього проста прогулянка, та монстрів, цього разу дійсно було занадто багато, тому ніхто навіть не думав про перепочинок, чи сповільнення. Олівія тільки повернула меч до своїх рук, як відчула, що позаду неї швидко наближається звір. Вона поспішно обернулася, і побачила, як Шакал біжить прямо на неї, та замість того, щоб ухилятися, вона зірвалася йому на зустріч, і коли той стрибнув на свою жертву, дівчинка впала на коліна та проїхалася по землі, до повної зупинки свого тіла, при цьому, виставивши гостре лезо меча, таким чином, що все черево монстра було розпорене, а його чорна, гаряча кров окропила землю, та розплескалася на Олівію.
"Знову кров..." Вона дійсно це ненавиділа найбільше всього. Ця чорна, смердюча кров монстрів, кожною своєю краплею глибоко проникала під шкіру, наче їдкі чорнила, їх було так важко кожного разу відмивати зі свого тіла, здавалося, простіше було здерти з себе шкіру, ніж відмити її. Тепер вона на своєму досвіді розуміла, чому воїни, що проводили роки свого життя в бою з монстрами, несли в собі цю страшну вбивчу ауру. Це тому, що кожного разу, цей запах смерті проникав глибоко під шкіру, і від цього не можливо було відмитися, така була ціна за врятовані життя простих людей.
***
На високому пагорбі, поблизу поселення, стояв високий чоловік в чорній, довгій мантії. Його кремезне тіло випромінювало зловісну ауру, а під ногами кублився чорний дим. Він стояв обличчям до поселення, та, тримаючи руки за спиною, спостерігав за сутичкою внизу, одразу було видно, що він був головним. Двоє інших, теж вдягнених у мантії, але їхній вигляд не був таким статним, стояли трохи по заду, по обидва боки від свого господаря. По заду них покотився чорний дим, і з нього з'явилося троє Чорних Апостолів.
— Володарю, все готово, ми доставили близько двадцяти молодих людей до храму, Заклинач уже направив зграю Шакалів до поселення, там залишилися лише старі люди, діти та інваліди, вони не зможуть вижити. — Доклав один з прибувших.
— Туди щойно прибув Гілберт, очевидно, що Заклинач занадто шумів околицями, я вже попереджав, щоб поводилися тихо, нащо така кількість звірів для знищення купки нікчемних селян, Володарю не подобається шум....Ох! Володарю повертайтеся, другий принц...Аааа...
У повітрі з'явилося магічне коло телепортації, і з нього вийшов Ален, м'яко ступаючи по стоптаній траві. Він одразу ж запустив шість вогняних куль, але його противники були надзвичайно швидкими, хоч троє Апостолів, що стояли одним коліном на землі, перед своїм повелителем, одразу згоріли, решта встигли відреагувати. Чоловік в мантії, що в цей час говорив, поспіхом кинувся в бік, закриваючи, свого Повелителя від вогняної кулі. А той, що стояв праворуч, почав відбиватися, він запустив чорну блискавку в молодого мага, який спокійно заблокував її повітряним щитом. В цей час, Повелитель розчинився в чорному димі. Коли Ален побачив, що знову впустив його, він був роздратованим, адже ганявся за ним вже цілий рік, і кожного разу, коли до успіху залишався один крок, Повелитель Чорних Апостолів розчинявся в повітрі. Роздратований, черговою невдачею, Ален здійняв руку до гори, та сформував магічне коло, за секунду в небі загуркотів грім, а яскрава блискавка вдарила прямо в останнього Апостола, що досі намагався налякати Алена своїми маленькими, чорними блискавками. Його тіло згоріло, навіть кісточок не лишилося, лиш клубок чорного диму налякано помчався геть. У розпачі, принц підійшов до того місця, де стояв Повелитель Апостолів, йому хотілося стерти з лиця землі всіх Апостолів, бо за останні два роки, вони встигли вже не мало нашкодити людям. Просто він не міг нічого вдіяти, він йшов по їхніх слідах, і бачив, як після них лишалася лиш спустошена земля та зруйновані села, це ставалося не на стільки часто, щоб жителі імперії почали панікувати та закликати армію до зброї, але ті, хто знав, що відбувається, розуміли, що не можна допускати безчинства цих Демонів. Іноді Ален наздоганяв групу Апостолів, та знищував її, проте, оскільки він був один, то декому вдавалося втекти. На Повелителя він вперше натрапив ще рік тому, але й досі не зміг його впіймати. Він дізнався, що лігво Чорних Апостолів знаходиться десь на північному узбережжі Синього моря, яке перекрите від решти материка Чорними горами. Але його вчитель, Володар Магічної Вежі заборонив йому туди йти, старші маги були такої ж думки. Північне узбережжя було не дослідженою територією, ніхто не знав, що знаходиться по той бік гір, все, що було відомо, це те, що там були чорні пустки, ні дерев, ні зелені мореплавці, що обходили морем материк, так і не помітили. Що було точно підмічено, то це величезну кількість монстрів різної величини та сили. Саме тому ніхто не наважувався перебратися через гори.
Трохи постоявши так, Ален подивився вниз, на поселення, що потерпало від нападу монстрів, як раптом, дещо привернуло його увагу. З далеку, він помітив знайому фігуру дівчини, і його настрій моментально покращився.
***
Олівія відбивалася від чергового звіра, коли її осліпила яскрава блискавка, що вдарила в землю на пагорбі, неподалік села, вона трохи прикрила очі зовнішні боком долоні, і крізь пальці помітила як Шакал, широко розкривши щелепи, прямує прямо на неї, тому вона знову дістала револьвер, та вистрілила примо йому в голову.
Їй знову довелося використовувати магічну зброю. це означало що її навичок володіння мечем досі не вистачало. В бою проти швидких та сильних звірів не можна було навіть подих переводити, бо кожна секунда затримки, може коштувати цілого життя.
В цей час її оточила невелика група монстрів, вони кружляли навколо, облизуючись, наче перед ними лежав шматок ароматного м'яса. Олівія насторожилася, та міцно обхопила свого меча обома руками, на неї полювало п'ятеро монстрів, які в будь-який момент могли розірвати її. Вона відчула не великий страх, адже розуміла, що вона ще зовсім слабка для стількох противників. Дівчинка роззирнулася навколо, в пошуках герцога, та помітила, що решта воїнів були не в кращому положенні за неї, дехто навіть отримали поранення, а герцог в цей час, розбирався з ще більшою групою звірів, що безпощадно кидалися на нього, не даючи йому навіть часу перевести подих. Їй здавалося, що хтось навмисне скерував монстрів на герцога та спадкоємицю. Хто ж знав, що її здогадки були правдивими.
Один з Шакалів підступив, щоб вхопити Олівію за ногу, та вона вчасно відскочила, та встромила меча прямо в горло звіра. За ним не забарився і другий, та дівчині вдалося розкроїти йому бочину. Залишилося ще троє, та вони вирішили не бавитися, і напасти всім разом. Від їхнього гарчання, в Олівії по спині покотився холодний піт, бо дуже не хотілося знову помирати. Вона стояла притиснута до стіни якогось будинку, а по переду наступали троє кровожерливих звірів. Відступати було нікуди, тому вона міцно взялася за меч, та направила його на монстрів, приготувавшись до бою. Шакали загарчали, мов скажені пси, та кинулися на дівчинку, в цей час, прямо по заду неї з'явилося магічне коло, з якого вискочив Ален, швидко вхопивши Олівію за талію однією рукою, знову зник у колі телепортації. Монстри, що в цей час вже стрибнули на свою жертву, не могли зупинитись, тому просто врізалися в глуху стіну, та скулили від болю. За секунду Ален, разом з Олівією, з'явилися з іншого боку, вільною рукою він сформував три вогняні кульки, та знищив ними Шакалів, що надокучали Олівії, після чого знову телепортувався, не випускаючи дівчину зі своїх обіймів. Вони з'явилися в іншому місці, Ален знову сформував шість вогняних куль, та поцілив ними в монстрів, звільнивши герцога. Оскар тільки помітив, що його спадкоємицю забрали, але навіть слова вигукнути не встиг, як ті двоє, розчинилися в повітрі.
Вони з'явилися на скелястому урвищі, по той бік села. Перед ними стояв чоловік у чорній мантії, його голову накривав капюшон, його руки були підійняті до неба, а в горі виднілося складне магічне коло, візерунки якого, буз упину крутилися навколо свого центру.
— Заклинач... — Промовив Ален, і від його голосу Олівія нарешті оговталася від заціпеніння.
Коли Заклинач помітив, що його впіймали на гарячому, то хотів одразу ж втекти, тому розсіяв своє заклинання контролю над монстрами, та вже почав формувати коло телепортації. Принц планував схопити Заклинача живцем, та допитати, тому, коли помітив, що той намагається втекти, одразу ж випустив в нього не велику блискавку, в результаті чого, Заклинач, посмикуючись, втратив свідомість.
Коли Олівія зрозуміла, що за лічені секунди вона з'явилася у трьох різних місцях, та ще й засвітилася в обіймах принца прямо перед герцогом, який до речі досі її обіймав по заду, її обличчя залилося рум'янцем від сорому. Вона опустила меч, повернула голову та підняла свій погляд, Алену вже виповнилося вісімнадцять років, він був досить високим, тому дванадцятирічна Олівія заледве діставала йому до грудей, їй довелося добряче задерти голову, щоб подивитися йому в обличчя, після чого, вона на хвилину геть забула, що взагалі відбувається навколо.
"Який же ж він красень..."
Ален мовчки дивився на Олівію, і думав про те ж саме, але він все ж не міг дозволити собі зайвого, бо ж розумів, що вона ще зовсім юна, тому не охоче відпустив її.
— Привіт, ти мене ще пам'ятаєш? — Запитав принц.
В цей момент, Олівія зрозуміла, що занадто довго дивилася на нього, тому швидко за кліпала очима, і тихо відповіла:
— Привіт... Ага, пам'ятаю...
Почувши, що його не забули, Ален засяяв посмішкою, а Олівія розкрила рота.
"Чорт, чого ж ти такий красивий?"
— Я думав, що ти вже забула про свою обіцянку, бо чув про твої заручини.
— Ох, ці заручини влаштували проти моєї волі, добре що вдалося їх розірвати...
Не можна було сказати точно, на стільки серйозно слід сприймати обіцянки п'яти річної дівчинки, але все ж, якщо Ален все пам'ятав, то Олівія не могла удавати ніби нічого не сталося. Вона трохи розгубилася, бо і справді забула його, і в минулому житті хотіла заміж за іншого, і тільки після пробудження згадала свою обіцянку. До серця прокралося щось не приємне, Олівія відчула себе зрадницею, адже очевидно, що вона образила Алена, бо сама пообіцяла, і сама ж забула. Проте її тішила думка, що все ж, Лістер Отто так і не торкнувся її в минулому, тому можна було трохи заспокоїти власну совість.
— Як ти поживала всі ці роки? — Перервав її роздуми принц.
— Ну так у двох словах і не скажеш. Бувало всяке...
Їй чомусь не хотілося приховувати від нього те, як вона жила в герцогстві Морган, та все ж вона поки не планувала розповідати про свою реінкарнацію. В цей час Ален помітив Оскара, що вже майже дістався до них, його очі аж свіркали від гніву, тому принц поспішив договорити, доки його не розсікли мечем навпіл.
— А якщо я пізніше напишу тобі, ти не будеш проти?
Олівія помітила, що в цей момент він був схожий на жалісливого цуцика, якого всі покинули. Хіба ж можна йому відмовити у такій дрібниці?
— Тоді, буду чекати твого листа...
Ален щасливо посміхнувся, схопив Заклинача за комір, та телепортувався з місця. Олівія ще приблизно хвилину дивилася йому в слід, а потім обернулася, щоб піти на зад до поселення, але коли підняла очі, різко зупинилася. Перед нею стояв розгніваний герцог Гілберт.
— Він з тобою щось зробив? — Насупив брови Оскар.
Її очі округлилися, вона замахала руками, та почала виправдовуватися:
— Ні, ні, ні. Нічого не робив!
Та герцог сумнівався, він звузив очі та не довірливо запитав:
— Я бачив як він тримав тебе за талію.
Щоки Олівії стали червоними від сорому, а серце налякано тремтіло.
— То були вимушені дії. Він телепортував мене, практично зі щелеп трьох монстрів, а потім ми мусили телепортуватися ще три рази поспіль, тому він мене тримав...
Почувши відповідь Оскар нарешті, зітхнув з полегшенням, після чого суворо пригрозив:
— Олівія Гілберт, я забороняю тобі будь-які тілесні контакти з любовними мотивами, аж доки ти не закінчиш Академію!
Олівія трохи не розуміла, чого це він так сполошився, адже вона нічого такого не зробила, проте, краще було слухняно погодитися, і не випробовувати свою долю.
— Та добре... Я зрозуміла... Я ще навіть не думала про таке... — Пробубоніла вона.
На справді тепер Олівія стала на багато краще виражати свої емоції, на відміно від того часу, коли вона жила в герцогстві Морган. Тоді її психіка постійно пригнічувала емоції в цілях самозахисту, тому в той час, її обличчя було холодним та байдужим. Пробудившись, вона повернула собі частку втрачених спогадів, і зараз, проживши під опікою герцога Гілберта, на її обличчі можна було читати всі найяскравіші почуття, що вона переживала.