Розділ 19. Полювання на Сайку. Імперська Академія в Столиці.

Увесь час, відколи Олівія переїхала до герцогства Гілберт, вона старанно тренувалася у фехтуванні. Як вчитель, Оскар не давав їй спуску, та навчав її, як і всіх своїх воїнів, змушуючи пробігати по декілька кілометрів за раз, стрибати, присідати, дертися горами вверх та вниз, махати мечем тисячі разів на день. Після таких пекельних тренувань, Олівія вже не могла забивати собі голову минулими переживаннями, вона просто зосередилася на підвищенні своєї витривалості.
Окрім цього, помічник Шен займався з нею уроками самооборони. Як виявилося, він був справжнім майстром у ближньому бої. Хоча в минулому житті Олівія була детективом, та вважала себе досить професійним бійцем, але в порівнянні з Шеном цього виявилося не достатньо. Тому вона вирішила проковтнути свою гордість та слухняно навчатися.
Після того, як проблему з продовольством було вирішено, герцог вирішив повести невеликий підрозділ воїнів на полювання. Оскільки ціль цього полювання були Сайки, великі, чорні коти, схожі на пуму, але їхня шерсть була довга та шовковиста, а на кінці хвоста був блакитний магічний кристал, з якого Сайка, в разі небезпеки могла випускати невелику блискавку. Такої блискавки було не достатньо, щоб вбити людину, але цього вистачало, щоб паралізувати свого противника на кілька годин.
До цього часу, для маленької Олівії уже підготували особистий лицарський обладунок зі шкіри чорного дракона. Його шкіра була мʼякою, тому це не сковувало рухів, але разом з тим, вона була надзвичайно міцною. Така шкіра витримувала велику частку фізичних та магічних атак, що було саме те, чого Оскар хотів для безпеки Олівії. Сайки не були на стільки агресивними як, наприклад Шакали, але вони швидко розмножувалися та росли, збиралися зграями та атакували цілою групою на одного. До того ж вони могли нападати на людей в будь-який період року. Для не великих поселень вони були справжньою проблемою, тому час від часу декілька підрозділів воїнів відправлялися в гори на зачистку.
Цього разу Оскар навмисне особисто взяв участь у полюванні, не дивлячись на те, що цей монстр не був сильним. Такі дії мали дві причини: перша — тренування для Олівії, друга — дорогоцінні шкури Сайки можна було продати в Столиці, а на вилучені кошти придбати зерна.
Не велика група людей пробиралася гірською стежиною, між високих смерек та густих чагарників. Всю дорогу, безупинну мрячив дрібний дощ, а під ногами продавлювалася волога земля. Олівія йшла в центрі групи, тримаючи короткого меча на по готові. Краєм вуха вона почула тихенькі звірині кроки навколо, та одразу зрозуміла, що їх оточили. Вся група зупинилася, Оскар надихаючи кивнув Олівії, щоб вона була на по готові. Через декілька секунд з хащів почали вистрибувати велетенські чорні коти, завбільшки з пантеру.
Гррауу!
Вони кружляли навколо своєї здобичі, нетерпляче ревучи на людей у колі. Ті, хто був зовсім не терплячими почали стрибати на воїнів, витягуючи передні лапи, вони оголяли свої гострі кігті, намагаючись вхопитися за мʼяку людську плоть. Але на своєму шляху Сайки зустрічалися з гострими лезами мечів, після чого поранені намагалися відступити.
Група воїнів була оточене не великою зграєю Сайок з шести осіб. Після того, як монстри зробили свій не терплячий перший хід, одного з них повалили двоє чоловіків, праворуч від Олівії, а іншому Оскар відрубав голову з одного удару, після чого фиркнув, що такі слабкі монстри не мають вештатися на його території. Після цього решта Сайок рішуче розпочали свій наступ. Доки основна частина котів відволікали воїнів, найбільший з них обійшов пару чоловіків, що тільки добили одного з його побратимів. Звір покрутив довгим хвостом, та на його кінчику засяяв магічний кристал, серцевина заіскрилася та випустила прямо в мисливців яскраву, блакитну блискавку. Двоє воїнів, що досі сиділи на землі навприсядки, вчасно помітили, що їх атакують, та перекотилися у різні боки. Блискавка влучила в землю, після цього Оскар взяв на себе нападника.
Олівія все ще стояла в центрі, коли помітила що щось не так та роззирнулася. Двох Сайок здолали першими, з найбільшим схопився герцог, ще двоє борються з воїнами неподалік.
«Де ще один?»
Як тільки ця думка промайнула в голові Олівії, вона відчула на своїй спині смертельний погляд. Коли вона обернула голову, краєм ока встигла помітити дві великі чорні лапи, з гострими кігтями, що швидко насуваються до її горла.
— Олівія! — почувся крик Оскара.
Але їй ніколи було озиратися на той клич, вона різко пригнулася та перекотилася, Сайка промахнулася, та приземлившись на землю швидко розвернулася та знову кинулася на дівчинку. Олівія відступила в бік та змахнула мечем, залишивши глибоку рану на передній лапі монстра. Кіт заревів від болю та закульгав, підгинаючи поранену лапу. Чорна кров капала з меча, і Олівія на мить втратила звʼязок з реальністю.
Вона ще ніколи не вбивала тварин. В її минулому житті, під час роботи детективом ставалося всяке, але за всі три життя вона ні разу не вбивала живе створіння навмисне. Мороз пройшовся по її шкірі, серце калатало як шалене, а до горла підступив комок.
Поранена Сайка лизнула свою лапу, після чого направила свій магічний кристал на Олівію та випустила блискавку. Яскраве світло різко привело дівчинку до тями, вона відскочила в бік та впала на землю, розвернувшись хотіла швидко піднятися, але розлючена кішка кинулася прямо на неї. Олівія встигла тільки прямо витягти клинок перед собою, пробивши шию монстра наскрізь.
Чорна, гаряча кров хлинула по її руках та бризнула на обличчя, добряче окропивши її бліду шкіру та рожеве волосся. Важке тіло монстра притисло її нижню частину і вона не могла встати з землі, обернувшись, Олівія помітила як Оскар підійшов та схопивши Сайку за шкірку, відкинув її геть. Він протягнув Олівії руку та допоміг їй піднятися, після чого, долонею обтер кров з її обличчя, посміхнувся та сказав:
— Вітаю, з твоїм першим бойовим омиванням!
— Вітаємо юну спадкоємицю, з її першим бойовим омиванням!
Таким чином вітали воїнів, що в перше окропилися кровʼю монстрів в бою. Олівія мовчки дивилася з-під лоба, їй не дуже подобалося липке відчуття крові на своєму обличчі, проте вона не була однією з тих розбещених принцес, тому просто витерла залишки зі своєї шкіри та забула про це.
Полювання закінчилося вдало, за кілька днів всі матеріали уже були готові для продажу. Тим часом Олівії вже час було вирушати до столиці, її чекав перший навчальний рік в Академії. Проте цього разу Оскар не міг супроводжувати її, натомість він відправив замість себе помічника Шена, вручивши йому заодно і всі турботи по продажу товарів та закупівлі зерна. Звісно ж слідом за Олівією поїдуть Сара та Ортіс, який за кілька тижнів виснажливих тренувань разом з воїнами Гілберта добре підвищив свою майстерність, він був задоволений такими змінами, тут йому навіть вдалося завести кілька нових друзів, тому він аж ніяк не шкодував, що покинув герцогство Морган. Разом з ними герцог відправив капітана Седріка, що після тяжкого поранення вже не міг активно виступати проти монстрів, але як тренер він був дуже професійним. Тому Оскар вирішив перевести його з сімʼєю до Столиці, як капітана лицарів резиденції Гілберт, а також особистого тренера Олівії, на час її навчання в Академії. Таким чином Олівія не припинятиме свої тренування, а також це гарантуватиме її безпеку.
Оскільки в Столиці був герцогський маєток, Олівії не було сенсу залишатися в гуртожитку, Оскар сам, наказовим тоном наполіг, що його донька не може жити в гуртожитку, коли в неї є власний дім, її кожного ранку будуть каретою привозити до Академії, та забирати після навчання. Догляд за нею герцог довірив старенькій покоївці Марті, яка до цього була нянею його покійної сестри, та матері Олівії.
Марта була спокійною та доброю жінкою, вона дуже привітно прийняла Олівію ще тоді, коли вони лише на кілька днів приїздили до резиденції, по дорозі на північ, а тепер, коли їй довірили маленьку Олівію на цілих шість років, вона була дуже рада, навіть беручи до уваги те, що на літні канікули вона буде покидати столицю.
У свій перший день, Олівія стояла на порозі великої класної кімнати. На ній була форма Академії, біла блузка, жакет та вільна спідниця з високою талією, довжиною нижче коліна, темно червоного кольору, з додаванням білих манжетів та обережною вишивкою візерунків золотою ниткою. Її рожеве хвилясте волосся вільно діставало її талії, та було підібране елегантним бантом на потилиці. У свої десять років вона не стала підбирати собі взуття на менших чи більших підборах, як це робили інші дівчатка. Олівія і без цього була високою, тому обрала легкі туфлі, на плоскій підошві, це дозволило їй ходити майже безшумно, тому коли вона зайшла, на неї майже ніхто не звернув увагу. Натомість її увага була прикута до дещо цікавої картини.
За першою партою біля вікна сидів хлопчик з ніжно блакитним кольором волосся та фіолетовими очима. Однозначно, що він був її однолітком та однокласником, але чомусь виглядав він набагато менше ніж на десять років, на ньому навіть форма була трохи за великою.
Та увагу Олівії привернув не він, а той, хто стояв над ним, та тицяв йому в лоба пальцем, від чого у хлопчика вже виднілася червона пляма на шкірі. Його відкрито ображали, а він просто опустив голову, та мовчав. Спочатку Олівія хотіла пройти повз, бо іноді чужу допомогу можуть прийняти як ще більше приниження. Але, коли вона підійшла ближче, то помітила, як сильно хлопчик затискав свої кулачки під партою. Очевидно, що йому зовсім не подобалося те, що зараз відбувається, але він не може нічого зробити. Вона підійшла ще ближче, і нарешті побачила того, хто стояв над хлопчиком.
Лістер Отто був на багато вищий та більший за всіх, хто знаходився у цьому класі, окрім ще одного хлопця, що стояв поряд, та підначував його. Лістеру було вже чотирнадцять років, тому він не мав знаходитися в цьому кабінеті. Але зараз він тут, та ще й знущається з того слабкого хлопчика.
«Що він тут забув?» — подумала Олівія, і краєм вуха почула:
— Ти мене зрозумів?
Цього разу Лістер сильніше штовхнув хлопчика, і його голова колихнулася назад. в цей момент Олівія, що вже йшла за два кроки від них, зустрілася з ним поглядом. В його очах не було страху чи паніки, але там був такий біль та розпач, що Олівія аж завмерла. Вона бачила в його очах самотність, наче він був один у цілому світі, йому було боляче від того, що він не може себе захистити, і розчарування... Він дивився на людей, як на пусті ляльки, загорнуті в дорогі обгортки. В цю мить, вона згадала себе в минулому житті. Що тоді вона відчувала у подібних ситуаціях?
— Лістер Отто!
Олівія таки не витримала та вигукнула його імʼя на весь кабінет, що одразу привернуло увагу усіх присутніх дітей. В цей момент, Лістер розслаблено обернувся, він уже зібрався поставити на місце ту малечу, що посміла втрутитися в його справи, але побачивши хто перед ним, він замовк на хвилину, згадавши настанову свого батька.
— О, моя маленька наречена нарешті вирішила явитися на навчання.
Його слова, а ще більше його зверхній тон, просто виводив Олівію з рівноваги. Ось чому той хлопчик думає, що усі люди пусті ляльки в дорогих обгортках. Бо в їхніх головах абсолютно пусто.
— Я більше не твоя наречена, не забувай про це.
Від цих слів задоволена фізіономія Лістера почала перекошуватися.
— Олівія, ми були заручені ще з пелюшок, ти від мене нікуди не дінешся. Навіть якщо зараз ти так говориш, та врешті-решт повернешся до мене, адже окрім мене, хто ще зможе прийняти таку як ти? Маєш молитися Богині, щоб я не передумав, прямо кажучи користі від тебе мало, але оскільки ти можеш успадкувати герцогство Гілберт, я так і бути, любʼязно прийму тебе, та подбаю про герцогство та нашу імперію замість тебе. Маєш бути вдячна за мою щедрість.
Після цих слів усі навколо почали перешіптуватися. Одні обговорювали їхні заручини, інші згадували усі ті брудні чутки про Олівію, а треті дивувалися, що вона стала спадкоємицею роду Гілберт.
Дівчинка зітхнула.
— Я дякую Богині, що нарешті скинула з себе той токсичний тягар, інакше боюся, рано чи пізно могла б отруїтися до смерті від його огидних щупальців.
Олівію аж розпирало від роздратування, тому вона просто не прямим текстом обізвала Лістера токсичним, огидним монстром, що у майбутньому міг би звести її до могили. Та хоч вона і не говорила це прямо, але діти, виховані в аристократичній спільноті, одразу все зрозуміли та почали тихенько хіхікати.
— Ти!
Розлючене обличчя Лістера почервоніло, він підійняв руку, щоб штовхнути Олівію, але в цей час повз проходила дівчинка, і він випадково зачепив її рукою.
Між Олівією та Лістером стояла не висока дівчинка у такій самій формі, з довгим та прямим, чорним волоссям, та чолкою до брів. Її бліда шкіра дуже впадала в очі через темне волосся. Вона подивилася на своє плече, до якого доторкнувся Лістер, потім її світло сірі очі піднялися до його обличчя, нарешті вона заговорила.
— Якщо ти зараз не прибереш свої руки, я їх відламаю, потім напою тебе отрутою, від чого ти будеш захлинатися власною кровʼю, а коли нарешті загнешся, я скину твій труп десь у лісі та обіллю Зіллям Гнилої Плоті, щоб за добу навіть сліду від тебе не лишилося...
Рука Лістера здригнулася, на мить він злякався, коли подумав про те Зілля, але швидко прийшов до тями, адже перед ним стояли лише двоє малих дівчат, він уже хотів щось сказати, як його однокласник, що увесь час стояв позаду, підхопив його під руку та потягнув з класу, перелякано шепчучи йому на вухо.
— Лістер, ти що здурів, не знаєш хто ця дівка з чорним волоссям? Це ж відьма Амайя Філс, я чув, що вона живцем людей препарує у своїй лабораторії, а тих, хто її ображає змушує пити отруту, і вони все життя хворіють на страшні хвороби, або ще гірше, вони просто зникають безслідно... Краще триматися від неї якомога далі.
Амайя вже звикла до подібних розмов, вона і сама підтримувала подібну репутацію навмисне, бо не любила людей. Вона мовчки пройшла повз Олівію та сіла на найвищий ряд, на останню парту. Після чого найближчі однокласники різко відсіялися на деяку відстань від неї. Олівія прослідкувала за нею очима, та подумала: «Що за дивна дівчинка? Чому я про неї не чула в минулому житті?»
Вона пройшлася до верхнього ряду парт, та вмостилася біля вікна, за одну парту з Амайєю, і як ні в чому не бувало роздивлялася на вид Академії з вікна.
— Хіба ти не чула що я відьма?
Почувся голос збоку, і Олівія обернулася.
— Га?
Вона закліпала очима, вдаючи, що уявлення не має, про що говорить Амайя.
— Чого ти сіла біля мене?
— Я сіла біля вікна, я хотіла сюди сісти, як тільки зайшла до класної кімнати, але мене трохи затримали, тому ти змогла мене випередити, мені пощастило, що ти не сіла біля вікна, тому просто не звертай на мене уваги. — відповіла спокійно Олівія, та знову відвернулася до вікна.
В цей час Амайя завмерла, вона не могла відвести погляд від своєї однокласниці. Це було вперше, коли стороння людина не звернула уваги на всі ті чутки, що про неї говорять, не боялася її та не кривилася відразливо. Вона подумала: «Олівія Морган...Ні Гілберт... Що ти за людина?»