Розділ 14. Розірвання заручин.

Олівія провела весь день в ліжку. Вона поспала, поїла, та продовжила відлежувати собі боки на мʼякенькому матраці.

«Скоро я назавжди покину герцогство Морган, аж не віриться. Оскільки мені більше не буде сенсу вести бізнес тут, то напевно, краще буде перевезти компанію до Імперської Столиці. Завтра з ранку потрібно зустрітися з леді Фіоною та леді Есфера. Їм доведеться перевозитися до столиці самостійно. Оскільки я їхатиму з дядечком Оскаром, то не зможу взяти їх з собою. Поки що я не можу себе розкрити. Та й немає ще чим хвалитися. Коли компанія трохи досягне успіхів, тоді можливо, розповім йому... До вечора ще є час, може відправити сера Ортіса до них з розпорядженням, нехай готуються? Так і зроблю.»

Олівія написала два листи та передала їх Ортісу. Коли він уже хотів вийти з кімнати, раптом Олівія його зупинила, та запитала:

— Сер Ортіс, — вона на хвилинку задумалася як правильно сформулювати свою думку, після чого глянула на Сару, що саме в цей час подавала їй чай, — Сара, ви вже напевно чули новини? Я стала нащадком роду Гілберт, тож за кілька днів покину герцогство назавжди, і буду жити на півночі, з герцогом Гілбертом, як його спадкоємиця.

Обоє підданих уважно слухали свою леді. За цей місяць вони добре поладнали, і їм не хотілося відпускати її. Олівія помітила їхні емоції та продовжила.

— Я б хотіла забрати вас з собою. Якщо ви не проти поїхати разом на північ, я була б цьому дуже рада.

— Леді, ви справді не проти взяти мене з собою? — зарюмсала Сара.

— Авжеж, куди я без тебе. — відповіла Олівія, та перевела погляд на свого охоронця, який опустив голову і не впевнено запитав:

— Леді, ви впевнені що герцог Гілберт прийме такого лицаря як я? Я не те щоб справжній майстер...

Він вагався, бо думав, що «Майстер Меча» герцог Гілберт не захоче брати до себе на службу простого лицаря-охоронця, та Олівія швидко його заспокоїла.

— Не хвилюйся, герцог завжди радий вправному воїну, що захоче вступити до рядів його війська.

— Ну якщо ви так говорите, тоді я теж, буду не проти поїхати з вами.

Олівія розуміла що, якщо вона залишить їх тут, то вони так і будуть вигнанцями, через погану славу своєї леді. Вони служили їй вірно, навіть сер Ортіс швидко зрозумів де правда, тому за їхню відданість, їй хотілося забрати їх з собою. Тим більше у випадку Олівії важко знайти вірних слуг.

Ортіс пішов виконувати доручення, а Олівія з Сарою вирішили прогулятися садом.

З середини здавалося що на вулиці спека, але виявилося що після того, як вночі пройшов дощ, земля охолола. В цей день на вулиці було вітряно та вогко, тому Олівія в легенькій літній сукні швидко підмерзла. Сара запропонувала почекати її в оранжереї, доки вона принесе леді теплу шаль.

Стіни та стеля Оранжереї були скляними, тому через них було добре видно як рясно квітнуть рожеві піони в середині. Олівії дуже подобалися піони, особливо їхній запах, що вечорами розносився по всій оранжереї. Зайшовши в середину, Олівія почула веселу компанію, що радісно щебетала за столиком, попиваючи чай. 

— Що ти тут робиш?

Різкий голос Ліама висмикнув Олівію зі своїх думок. Вона підняла очі та побачила як троє підлітків, що сиділи за столом, одночасно звернули на неї увагу. Олівія зайшла в оранжерею, думаючи про купу роботи, що чекатиме на неї в Столиці, тому не одразу помітила що в середині хтось є. Якби вчасно їх помітила, не ходила б сюди.

«Чорт мене поплів сюди піти! Все та ж весела компанія: Ліам, Лістер, Ліліан... У них навіть імена схожі. І чому я мала нарватися саме на них?»

— Братику, не сварися, може вона просто хотіла з нами посидіти... Ну їй же теж потрібні друзі... — примітивно вдавала турботу Ліліан, прикриваючи підлу посмішку долонею.

Лістер не вдоволено скривив обличчя, і закотив очі:

— От же ж. Як не виховано з твого боку, приходити без запрошення.

— Ой Лістер, не будь таким, вона ж твоя наречена, заскучала напевно, от і прийшла побачитися, вірно сестро? — продовжила свою комедію дівчинка.

— Хто сказав що я на ній женюся, я не давав згоди, то батьки самі домовлялися, я ще підніму це питання!

Лістер яро намагався відгородитися від заручин. Олівія ж дивилася на них як на божевільних. Вона не розуміла, що зробила не так? Чим ці люди знову не задоволені? Та Лістер, схоже так розгорівся, що уже не міг спинитися.

— Леді Ліліан, ви занадто добрі стосовно особи, що опускається до переслідувань власного нареченого.

Олівія аж прозріла від почутого. Вона бачила його зарозумілу та самозакохану натуру, його погляд ледве стримував відразу, наче вона була проказною. Але ж колись вона вважала його достойною дитиною, бо в дитинстві у них не було конфліктів. Якщо точніше, вони майже не спілкувалися. А коли Лістер скасував заручини, вона думала що це через її погану репутацію, та низьке, не вигідне для шлюбу з ним становище в аристократичному суспільстві. Але зараз, її очі заблищали, і «Очі Істини» все бачили. Грубий тон та глузливий погляд видавали все його нутро. Виявляється з самого дитинства він зневажав Олівію. Як добре що тепер, їй не потрібно було терпіти цього грубіяна.

— Що?