Загублена душа

Розділ 12

Обходивши цілу купу дверей, Олівія вже трохи втомилася, ноги тремтіли від болю, сил не вистачало, хотілося їсти та спати. 
"А.. Я згадала що цілий день майже нічого не їла. Чортів Філіпп, таки влаштував мені проблеми. Я так і знала що Ліам прибіжить дорікати мені тим, що завдала проблем. Але ж як приємно було бачити їхні перекошені обличчя, коли побачили мій подарунок. Хм, той бовдур був в шоці, ха, як цікаво... Дядечко Оскар знову за мене заступався, можу побитися об заклад, його навіть старий імператор боявся, не те що ті аристократи, напроти нього, вони виглядали як купка кроликів, що тремтіли від наступу хижака. Це було досить кумедно... До речі, те що я бачила... Його аура? Я ж правильно зрозуміла? Я читала що у всіх спадкоємців божественних сил є аура. Вона як людські емоції, виражає наміри свого власника. Типу доброзичливість, щедрість, як намір власника допомогти комусь, при цьому виділяється світла, тепла та приємна аура, а оточуючі відчувають спокій та комфорт. І навпаки вбивча аура, чорна, холодна, неприємна і страшна, як згусток негативних емоцій, пряма погроза та бажання власника про вбивство, ненависть, зневагу. Таким чином майже кожна емоція може передаватися через ауру. Але бачити її можуть лише самі нащадки родових сил, свята, маги вище п'ятого кола та високорангові воїни, що провели не менше десяти років на полі бою. Прості люди можуть відчувати це, але не бачити. То ж назріває питання: чому я бачила? Треба подумати..."
Олівія продовжувала просуватися вперед, хоч у неї уже було мало сил, але зупинятися вона не збиралася. ЇЇ ноги уже не хотіли тримати, тому вона продовжила лізти на четвереньках. Вона водила руками по підлозі та стінах у повній темряві, іноді натрапляючи на якісь двері, вона штовхала їх від себе, і вони відчинялися. За порогом Олівія бачила різні сцени, але вони були перекриті невидимим бар'єром, його навіть можна було спробувати на дотик, відчувалося як холодне скло. Пробувши в темряві стільки часу Олівії здавалося що вона уже цілу вічність тут блукає. Щоб не зійти з розуму вона вирішила думати в голос. Так тиша більше не давила на неї, бо вона чула хоча б свій голос. 
"Точно. Я пригадую, коли навідувала хвору матінку вона завжди розповідала мені щось пізнавальне. Пам'ятаю що вона розповідала, що насправді аура є не лише у носіїв магічних сил, у звичайних людей вона також є, просто вона надзвичайно слабка. ЇЇ можуть бачити лише "Очі істини". Мама запевняла що дядечко Оскар бачить людей як відкриті книги, усі їхні наміри як на долоні. Якщо людина збреше, він помітить це одразу. Хм... Типу супер детектор брехні? Ха ха, цікаво... Але це не пояснює той факт що я бачила...стоп.. не може бути....Ох, то я обскакала Філіппа? Може бути так що я успадкувала "Очі істини" а не він? Виходить зараз я не померла, а намагаюся пробудитися?....Який ідіот це вигадав? Чому не можна було просто — гоп, і прокинулася, як після сну? Якого я маю блукати тут, у повній темряві?... Хоч би ліхтарика дали чи що?..Геть здуріла...до кого я дориваюся? Ні, але ж хтось вигадав цю систему пробудження... Так, я маю знайти потрібні двері...У Філіпа буде істерика..."
Олівія тихенько хіхікаючи намацала чергові двері та штовхнула їх від себе і завмерла.
Це був кабінет герцога Моргана. Графиня Феліція сперечалася з її батьком.
— Брате, я ти можеш так говорити, твоя дочка мало не вбила мою Лілі, підсипала їй отруту, а що якби вона і справді померла, що було б зі мною? Вона має понести покарання, я вимагаю, щоб ти віддав її під імператорський суд, хай її судять по закону!
— Феліція, я не можу так вчинити з власною дитиною, по закону, спроба вбивства через отруту карається тим самим, її змусять випити це. Ти хочеш, щоб я власними руками відправив свою дочку на смерть? 
— А як же моя дочка? Ти не справедливий!
— У тебе немає прямих доказів що це зробила саме вона, є лише слова декількох покоївок, а вони могли збрехати. Доки не буде доказів її вини, я не відправлю її до суду. Це все.
Олівія була збентежена: що це вона зараз спостерігає? Хіба за дверима не мали бути тільки її спогади, то чому вона не пам'ятає коли чула чи бачила цю сварку? 
Тітка стояла лівим боком до письмового столу герцога, і правим до дверей, тому Олівія бачила вираз її обличчя, ну як мінімум праву її частину. Феліція на кілька хвилин затихла, було видно як вона старанно щось обмірковувала, після чого підло посміхнулася та обернулася до герцога.
— Брате, пам'ятаєш як ми в дитинстві з батьками відпочивали влітку на острові, в замку Турин? Я нещодавно дізнавалася як там обставини, оскільки хотіла, щоб ми разом з усіма дітьми трохи там відпочили...
Здавалося вона говорить щиру правду, але Олівія уже знала що вона бреше, та їй все ж було цікаво чи знав її батько. Герцог подивився на неї не розуміючи до чого вона веде. Феліція продовжила:
— Там ще проживає декілька слуг, вони дбають про замок...
— Це я і сам знаю, до чого ти ведеш?
— Ти не хочеш віддавати свою дочку під суд, добре, хай буде так. Але у мене теж є дочка, і вона постраждала, я хочу справедливості.
— Що ти хочеш від мене говори ясніше! — герцогу уже вривався терпець.
— Раз не хочеш, щоб її судили, значить відправ її під домашній арешт. Замок Турин ідеально підійде. Через рік Ліліан вийде заміж за спадкоємця Отто і переїде в герцогство Отто, і якщо Олівія до того часу покається у своїх помилках, можеш забрати її.
Паоло задумався.
— Замок Турин? Хай буде так, але це лише на один рік, доки Ліліан не поїде, мабуть, і справді краще їм не бачитися деякий час. Але там має бути достатньо припасів та слуг, я не у в'язницю її посилаю. Феліція, уся ця ситуація чомусь все більше викликає в мене сумніви. За цей рік, доки не буде Олівії вдома, я збираюся розібратися з усіма тими нещасними випадками, в яких начебто винна Олівія. Я перегляну кожен, і в кінці, коли Олівія трохи відпочине та заспокоїться я збираюся про все її розпитати особисто. Я обов'язково докопаюся до правди...
Олівія за дверима останні слова батька чула все гірше та гірше, а картинка розмивалася все більше, доки зовсім не зникла, тепер перед очима проминав довгий коридор до її спальні. Олівія бачила себе у двадцять років, геть худу, замучену та виснажену. Вона бігла до своєї спальні, задихаючись плакала, подавляючи голос, міцно прикривши свого рота рукою. 
За дверима, маленька Олівія нарешті згадала що це було. Увесь цей час вона думала що їй це просто приснилося, бо вона так хотіла, щоб хоча б хтось став на її бік, хоча б хтось їй повірив, от і подумала що приснилося те, про що вона мріяла. В той час вона майже не їла уже декілька днів, бо Феліція таємно перекрила будь-який доступ до їжі, і якщо вона намагалася щось зробити, її одразу ж ловили покоївки графині, що таємно слідкували за нею. Вони тримали її в кімнаті, а коли Олівії вдавалося не помітно вислизнути, то її ловили раніше ніж вона встигала щось зробити чи з кимось зв'язатися. Тоді їй прикривали рота, щоб ненароком не підняла шум і волокли назад до кімнати. Замок Морган досить великий, тому шанси ненароком зустрітися з батьком чи дворецьким були мізерними, а брати були постійно зайняті своїми справами. Один раз на добу їй приносили склянку застояної води та шматок черствого хліба, або тарілку якихось помийок. На неї тиснули, морально вдавлюючи її все нижче та нижче. Говорили що вона більше не має ніяких прав і скоро її відправлять у вигнання в замок Турин, де їй слід просто тихо чекати свого кінця. Її й до того хитка психіка почала здавати, тіло стало зовсім слабке. Того дня вона нарешті пробралася до кабінету батька, вона хотіла сказати йому що не винна, що вона нічого не робила. Але добравшись до кабінету, крізь напіввідкриті двері вона побачила що її батько не хотів її смерті, він не хотів вірити Феліції, і хоча все ж погодився вислати Олівію, але говорив що все обов'язково вияснить сам. Тож почувши що усі вони помилялися і її батько не ненавидить її, вона не втримала в собі емоцій і просто втекла. А потім прокинулася уже у своїй кімнаті, виснажена та голодна вона навіть не пам'ятала як добралася сюди, і що робила до того як заснути, саме тому вона і подумала що це була лише її уява.
"То ось як воно все було...Але це нічого не змінює, це не знімає з них відповідальності за весь той біль що я пережила... Та я уже відпустила це...Мене не хвилює помста, бо в цьому житті вони ще і половини того не зробили. Так, що брати що батько мене не підтримували та не спілкувалися зі мною, вони не вірили мені... Тітка чинила постійні неприємності, от вона точно мене ненавидить. Ліліан ще просто розбещене дитя, усі вони в цьому житті ще не переступили той поріг, щоб було за що їм мстити. Помста добре смакує коли той, кому мстили розуміє, де він помилився, і може пожалкувати за свої вчинки. Але зараз це уже немає сенсу. Я просто віднесусь до них з тією ж байдужістю, що і вони до мене. Я візьму від цієї сім'ї все що мені потрібно буде, а коли стану повнолітньою просто викреслю своє ім'я з сімейного реєстру і нарешті буду вільна."
Олівія продовжила рухатися, зараз вона більше не хотіла про це думати, тому вирішила просто рухатися далі. Скоро вона знову відчинила двері.
У зеленій траві, за кущами розкішних білих троянд сидів хлопчик років десяти. Він обернувся і подивився прямо на Олівію, і вона на мить пропустила удар в серці. Його блідно-рожева шкіра поблискувала від променів сонця, що пробивалися крізь густе листя. М'якеньке, світло-русяве волосся ніжно колихав літній вітерець, а в його яскраво-червоних очах поблискували сльозинки. Він був дуже милим і виглядав як ображене цуценятко, про що свідчили його надуті дитячі щічки.
Олівія прикрила очі долонею від сорому.
"Боже, про що ти думаєш Олівія? Він же лише дитя, а ти вже проживаєш своє третє життя. Хоч зараз я маю тіло лише десяти років, духовно мені вже трохи за сотню...Страх та сором".
— Чому ти тут один? 
Раптом почувся ніжний дитячий голосочок, і маленька дівчинка присіла поряд. Олівія за дверима була в шоці, бо побачила себе років чотирьох - п'яти.
— Ховаюся.. — Хлопчик не розумів чому вона підійшла до нього.
— Ти плачеш? Тебе ображали?
— Х-х-хто тут плаче? — швиденько витер сльози рукавом, його щічки залилися рум'янцем, і схоже маленька Олівія це помітила.
— Хі хі.. — вона приховуючись хіхікнула, і підступила ще на крок ближче, від чого хлопчик ще більше запанікував.
— Хто ти? Сюди не можна просто так приходити, у тебе можуть бути проблеми, якщо тебе впіймають дорослі.
— Не будуть. Я тут з мамою, вона прийшла на зустріч з подругою, он там чай п'ють.
— А... ясно...
Шмиг.
— Ти знову плачеш? — дівчинка ще ближче зазирнула прямо в обличчя хлопчика.
— Та не плачу я!!!
Злякався і таки впав на п'яту точку, обіпершись позаду руками об землю.
— Хі хі.. Так що сталося? Не хвилюйся, розкажи мені, я вмію берегти секрети. Мама говорила, коли тебе щось засмучує, і ти не знаєш що робити, краще поділитися про це з друзями, тоді стане легше, і вихід швидко знайдеться.
— Справді легше?
— Ага.
— Точно нікому не скажеш?
— Клянуся! — вона простягнула крихітний мізинчик хлопчикові, і той кілька секунд обдумавши, таки скріпив обіцянку своїм мізинчиком.
— Я чув як покоївки говорили що я монстр, що таких людей як я не повинно бути на світі, говорили що їм страшно, раптом я виросту і захочу зруйнувати світ, і мене ніхто не зможе зупинити, говорили що я помилка Богів.
— Чому?
— Ну... Ти знаєш про родові сили та про магію?
Дівчинка кивнула.
— Ага мама говорила що це такі сильні люди, що з'являються рідко і мають надзвичайні магічні сили, як мій дядечко Оскар, він захищає усіх нас від лютих звірів, що на півночі, або як мій тато... Я не часто його бачу, але одного разу бачила як він за кілька секунд своєю магією виростив красиві квіти для мами, а ще, коли я впала і сильно поранила ніжку, священник зцілив мою ранку за хвилинку! — вона захоплено описувала усе що знала, активно жестикулюючи руками.
Олівія за дверима уже мало не спльовувала кров від сорому. Їй не вірилося що вона була такою активною в той час, напевно все змінила мамина смерть, одиноке та сповнене знущаннями подальше життя. Вона зовсім не пам'ятала себе такою, тому їй було соромно на це дивитися.
— В-вірно... Знаєш, я нещодавно пробудив родову магію. Не старший брат, а я.
— Це ж круто!
— Це ще не все. Ну як виявилося, я маю великий талант до магії. Зазвичай нащадки родових сил не можуть стати магами, бо вони не можуть відчувати ману та управляти нею. Але для мене поглинати ману так само легко як дихати, я прямо таки бачу її, можу доторкнутися руками...я і справді монстр?
— І яка вона на дотик, — здавалося маленькій Олівії було байдуже на стільки дивним та страшним для оточуючих був хлопчик, для неї це було дуже цікаво, — мана, яка вона на дотик?
— Схожа на дим. — Хлопчик нарешті посміхнувся, він був настільки гарненьким коли посміхався, що Олівії за дверима здалося ніби справжнє сонце спустилося з небес на землю, щоб осяяти його посмішку. Вона таки не витримала та обернулася від кімнати, притулившись спиною до стіни, ліворуч від дверей. Вона закривала обличчя руками та повторювала собі що вона геть здуріла.
Але згодом хлопчик знову насупився.
— Як гадаєш старший брат буде дуже сердитися що я забрав його силу, адже це він мав стати нащадком.
— Чому ти так думаєш?
— Ну старший брат народився на багато років раніше за мене, він сильний та розумний, він уже закінчив академію, у нього багато друзів, та красива наречена, він хороший, і його усі люблять. А коли дізнаються що я став спадкоємцем поперед нього будуть розчаровані...і я не зможу знайти собі друзів...
— Не хвилюйся! Якщо так станеться знайди мене обов'язково, я точно ніколи тебе не покину і буду твоїм вірним другом!
— Ха ха, — хлопчик знову засміявся, і погладив дівчинку по голові, — ти виростеш, вийдеш заміж і не зможеш залишатися мені другом. Мама говорила що заміжні дівчатка мають залишатися поруч зі своїм чоловіком, ти теж повинна будеш піти за чоловіком.
Маленька Олівія насупила свої брови та надула пухкі рожеві щічки, вона піднялася, обтрусила свої коліна і втікаючи крикнула, вередливо висолопивши язика на прощання:
— Тоді просто прийдеш і забереш мене заміж!
— Ха ха ха!!! Я прийду коли підростеш! Не забудь!
Олівія за дверима була в шоці від побаченого. Відрізок спогаду закінчився і двері зачинилися прямо у неї перед носом.
"Що за???....Це що за язиката Хвеська? Я не пам'ятаю такого. І справді що це було?.. Він же не сприйняв це серйозно? Ще б пак! Це ж просто дитячі забави, думаю вже і забув. Я от точно забула...Чорт...Сором який..."
Опанувавши емоції Олівія рушила далі. Нарешті відчинилися двері у її спальню, вона побачила саме те що шукала. ЇЇ десятирічне тіло спить у своєму ліжку, збоку ліжка, на комоді стоїть коробка з її револьвером, а біля вікна за столом сидить дядечко Оскар. Це точно саме той час з якого вона випала, їй потрібно було лише переступити поріг. Вона почала хвилюватися, а що як вона не зможе пройти, раптом і тут буде бар'єр, що тоді їй робити?
В цей момент Оскар обернувся до дверей і подивився прямо на неї, на ту Олівію що тремтіла від хвилювання перед дверима. Він привітливо посміхнувся і простягнув їй руку.
— Ну ж бо, сміливіше, ти маєш зайти сама.
Як він міг її побачити? Олівія ледь встигла задуматися, як уже ступила за поріг. ЇЇ з силою щось притягнуло до ліжка, і вона заплющила очі, а коли знову відкрила, то уже лежала у м'якому ліжку, знову у своєму тілі.
— Молодець, ти гарно постаралася.
Оскар уже сидів на стільці біля ліжка і з посмішкою привітав її.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше