Розділ 12. Втрачені спогади. Пробудження.

Обходивши цілу купу дверей, Олівія вже трохи втомилася, ноги тремтіли від болю, сил не вистачало, хотілося їсти та спати. 

«А.. Я згадала що цілий день майже нічого не їла. Чортів Філіпп, таки влаштував мені проблеми. Я так і знала що Ліам прибіжить дорікати мені тим, що завдала проблем. Але ж як приємно було бачити їхні перекошені обличчя, коли побачили мій подарунок. Хм, той бовдур був у повному шоку, ха, як цікаво... Дядечко Оскар знову за мене заступався, можу побитися об заклад, його навіть старий імператор боявся, не те що ті аристократи, напроти нього, вони виглядали як купка кроликів, що тремтіли від наступу хижака. Це було досить кумедно... До речі те, що я бачила... Його аура? Я ж правильно зрозуміла? Я читала, що у всіх спадкоємців божественних сил є аура. Вона як людські емоції, виражає наміри свого власника. Типу доброзичливість, щедрість, як намір власника допомогти комусь, при цьому виділяється світла, тепла та приємна аура, а люди навколо відчувають спокій та комфорт. І навпаки вбивча аура, чорна, холодна, неприємна і страшна, як згусток негативних емоцій, пряма погроза та бажання власника про вбивство, ненависть, зневагу. Таким чином майже кожна емоція може передаватися через ауру. Але бачити її можуть лише самі нащадки родових сил, свята, маги вище пʼятого кола та високорангові воїни, що провели не менше десяти років на полі бою. Прості люди можуть відчувати це, але не бачити. То ж назріває питання: чому я бачила? Треба подумати...»

Олівія продовжувала просуватися вперед, хоч у неї вже було мало сил, але зупинятися вона не збиралася. Ноги вже не хотіли тримати її, тому вона продовжила лізти на четвереньках. Вона водила руками по підлозі та стінах у повній темряві, іноді натрапляючи на якісь двері, вона штовхала їх від себе, і вони відчинялися. За порогом Олівія бачила різні сцени, але вони були перекриті невидимим барʼєром, його навіть можна було відчути на дотик, було схоже на холодне скло. Пробувши в темряві стільки часу Олівії здавалося що вона вже цілу вічність тут блукає. Щоб не зійти з розуму вона вирішила думати в голос. Так тиша більше не давила на неї, бо вона чула хоча б свій голос. 

«Точно. Я пригадую, коли навідувала хвору матінку вона завжди розповідала мені щось пізнавальне. Памʼятаю, що вона розповідала, що насправді аура є не лише у носіїв магічних сил, у звичайних людей вона також є, просто вона надзвичайно слабка. ЇЇ можуть бачити лише «Очі істини». Мама запевняла що дядечко Оскар бачить людей як відкриті книги, усі їхні наміри як на долоні. Якщо людина збреше, він помітить це одразу. Хм... Типу супер детектор брехні? Ха ха, цікаво... Але це не пояснює той факт що я бачила... Стоп.. Не може бути... Ох, то я обскакала Філіппа? Може бути так, що я успадкувала «Очі істини», а не він? Виходить зараз я не померла, а намагаюся пробудитися? Який ідіот це вигадав? Чому не можна було просто — гоп, і прокинулася, як після сну? Якого я маю блукати тут, у повній темряві? Хоч би ліхтарика дали чи що? Геть здуріла... До кого я дориваюся? Ні, але ж хтось вигадав цю систему пробудження... Так, я маю знайти потрібні двері... У Філіпа буде істерика...»

Олівія тихенько хіхікаючи намацала чергові двері та штовхнула їх від себе і завмерла. Це був кабінет герцога Моргана, графиня Феліція сперечалася з її батьком.

— Брате, як ти можеш так говорити, твоя дочка мало не вбила мою Лілі, підсипала їй отруту, а що якби вона й справді померла, що було б зі мною? Вона має понести покарання, я вимагаю, щоб ти віддав її під імператорський суд, хай її судять по закону!

— Феліція, я не можу так вчинити з власною дитиною, згідно з законом, спроба вбивства через отруту карається тим самим, її змусять випити це. Ти хочеш, щоб я власними руками відправив свою дочку на смерть? 

— А як же моя дочка? Ти не справедливий!

— У тебе немає прямих доказів що це зробила саме вона, є лише слова декількох покоївок, а вони могли збрехати. Доки не буде доказів її провини, я не відправлю її до суду. Це все.

Олівія була збентежена. Що це вона зараз спостерігає? Хіба за дверима не мали бути тільки її спогади, то чому вона не памʼятає коли чула чи бачила цю сварку? 

Тітка стояла лівим боком до письмового столу герцога, і правим до дверей, тому Олівія бачила вираз її обличчя, ну як мінімум праву її частину. Феліція на кілька хвилин затихла, було видно як вона старанно щось обмірковувала, після чого підступно посміхнулася та обернулася до герцога.

— Брате, памʼятаєш як ми в дитинстві з батьками відпочивали влітку на острові, в замку Турин? Я нещодавно дізнавалася як там обставини, оскільки хотіла, щоб ми разом з усіма дітьми трохи там відпочили...

Здавалося вона говорить щиру правду, але Олівія вже знала що вона бреше, та їй все ж було цікаво чи знав її батько. Герцог подивився на неї не розуміючи до чого вона веде. А Феліція продовжила:

— Там ще проживає декілька слуг, вони дбають про замок...

— Це я і сам знаю, до чого ти ведеш?

— Ти не хочеш віддавати свою дочку під суд, добре, хай буде так. Але у мене теж є дочка, і вона постраждала, я хочу справедливості.

— Що ти хочеш від мене говори ясніше! — герцогу вже вривався терпець.

— Оскільки ти не хочеш, щоб її судили, значить відправ її під домашній арешт. Замок Турин ідеально підійде. Через рік Ліліан вийде заміж за спадкоємця Отто і переїде в герцогство Отто, і якщо Олівія до того часу покається у своїх помилках, можеш забрати її.