Розділ 6

Наступного дня після звільнення бранців капітан неодноразово повертався до записок у кишені. Йому неодноразово згадувалися найперші слова, адресовані йому – «Ніч не так чорна, як людина». І лише тепер він зрозумів справжнє її значення. Пірати вже тоді знали про їхній маршрут і один із них вирішив попередити. Але хто б міг подумати, що все обернеться саме так, як сталося. Стіву ніяк не хотілося вірити, що Джордж став зрадником, але він не міг звинувачувати його за це. Його друг не врятував рідну сестру. Будь-яка розсудлива людина не пробачила б цього. Тільки капітан за своєю юнацькою наївністю цього не розумів.

А зараз настав час про все поговорити. Висловити один одному те, що замовчувалося вже стільки років…

Коли капітан вийшов зі свого власного укриття на пагорбі, то встиг зауважити, що на горизонті знову з'явився корабель. Тільки прапори на ньому були не піратські. То справді був королівський фрегат. За кілька хвилин до берега наближалася невелика шлюпка, в якій сиділо двоє людей – матрос на веслах і ще один, але хто це був, Стів не міг розгледіти.

Швидко спустившись до друзів (вони теж помітили гостей), усі вони чекали, що станеться далі. Людина у військовій формі спритно перестрибнула зі шлюпки на берег і підійшла до компанії.

– Хто з вас капітан Стів О'Меллі? Я з особистим дорученням секретного міністерства.

Стів зробив крок йому назустріч і відповів:

– Я капітан О'Меллі і готовий вислухати вас.

– Цей конверт наказали передати вам особисто в руки, – сказав військовий, простягаючи маленький запечатаний конверт. Зверху на ньому досить розгонистим почерком було написано лише одне слово – «інструкція».

– Дякую вам, лейтенанте.

– Нам наказано чекати на кораблі добу, доки ви вивчатимете листа. Потім ми відпливаємо, – додав військовий. – Всього вам доброго.

Швидко повернувшись у шлюпку, вони попливли назад до корабля. Друзі дивилися їм услід, не розуміючи, що відбувалося.

– Стів, хто це був? – першим відгукнувся Елліот.

– Це лейтенант Дегрейв. Він із секретного міністерства. І явно все це недарма.

– Ти відкриєш конверт? – запитав Рік.

– Відкрию, – спокійно відповів Стів. – Але лише після того, як отримаю відповіді на свої запитання.

І поки двоє друзів намагалися зрозуміти, про що це він говорив, капітан повернувся до Джорджа, який стояв трохи осторонь.

– Навіщо ти це зробив? Чого ти хотів цим досягти?

Вся компанія кілька хвилин стояла в повній тиші, що порушувалась лише биттям хвиль об берег. Обличчя Джорджа з відстороненого різко змінилося на злісне і люте.

– І ти мене ще питаєш навіщо? Ти той, хто вбив мою сестру? Як ти взагалі смієш у мене питати щось? Це ти мав загинути тоді, захлинутися водою і більше ніколи не виплисти нагору! Але ж ні, ти вижив! А Ліззі вже стільки років лежить у землі! Батько мав рацію, коли казав, що все це через тебе! А я захищав, навіть гадки не міг припустити, що ти маєш до цього відношення!

Елліот і Рік стояли між ними з розплющеними від здивування очима. Вони не хотіли влазити в розмову, відчуваючи, що це буде зовсім зайвим.

– Адже ти весь цей час запевняв, що віриш мені. Що її смерть не може стати між нами… – пошепки сказав Стів.

– А як по-твоєму я мав стежити за тобою? Твоє життя не змінилося! Ти продовжував мандрувати, ніби нічого не сталося!

– Ти помиляєшся! Дуже сильно!

– Хіба? Тоді чому вона мертва, а ти вештаєшся цим островом у пошуках загубленої цивілізації? Ще й усіх нас притяг сюди. Мандрівник-першовідкривач! Тьху, аж гидко! Ти повна нікчемність, капітане!

Після цих слів Джордж замовк. Ніхто не насмілювався порушити цю тишу. Стів повільно опустився на великий камінь за ним і закрив обличчя руками. Згадки холодним потоком знову накотили на нього, і коли лорд обернувся, щоб піти, він заговорив:

– Уже багато років я живу із цим. Так, я винен! Винен! І я ніколи не пробачу собі те, що не наполіг, щоб Ліззі спустилася в каюту. Вона була такою ж упертою, як і ти Джордж. Але ще вона була... – капітан на секунду замовк, ковтаючи ком, що раптово з'явився в горлі. – Вона була найдорожчою та найближчою мені людиною. Я до останнього не знав, що вона буде саме на тому кораблі, де я. Ліззі жодного разу не згадувала цього у розмовах. Та подорож змінила все… Адже ти не знаєш всієї правди, так, Джордже? Одну таємницю вона забрала разом із собою назавжди. У ту подорож ця маленька божевільна дівчинка вкрала моє серце. За кілька годин до шторму ми сиділи на палубі і розмовляли, як робили це неодноразово за той час. Але той день був особливим. Я не зміг утриматись і попросив її стати моєю дружиною.

– Цього не може бути! Ти брешеш! Вона не могла захопитись тобою!

– І знову ти маєш рацію... Вона не могла захопитися мною. Вона змогла зробити неможливе – покохати мене. Вона попросила дати їй час і пішла до своєї каюти, а потім почався шторм. Я не встиг її попередити, щоб вона не виходила на палубу. Вона вийшла, щоб сказати мені «так» і, відчуваючи наближення біди, не змогла піти. Вона стояла поруч, спираючись на мою руку. Хвиля накрила її несподівано. І пальчики в секунду вискочили з моєї руки і забрали у відкрите море. Капітан не дав мені відразу стрибнути за нею через сильну штормову течію.

Стів знову переживав той день. Коли він говорив, його руки тремтіли від напруги. На лобі виступили краплинки поту. Чоловік був на межі зриву, але намагався тримати себе в руках. Його друзі мали знати правду. І набравшись сил продовжив:

– Коли я зміг відшукати її ледь живе тіло, світ перекинувся… Я розумів, що вона вмирала, бо частина моєї душі гинула разом із нею. Корабельний лікар відразу дав висновок, що через тривале перебування під водою легені можуть не відновити свою роботу. Але я не хотів вірити, не втрачав надії і благав Бога про її повернення. Адже ми тільки почали жити. Розумієш? Вона була для мене всім! Цілим світом! А потім її не стало... У день її похорону я спостерігав за нею востаннє. Того дня я помер разом з нею... Я не міг пробачити собі, що не зупинив її. І щоразу вирушаючи у нову подорож, я сподівався знайти свою фізичну смерть. Та ось тільки доля-лиходійка явно насміхалася з мене, вирішивши, що найкраще покарання день у день жити з цим болем. І щоразу згадувати її переляканий погляд, що ховався під хвилею… Якби я міг щось змінити…