Мій дім

Не подивитися й не прийти в реальності додому,

Та у моєму серці, ведуть туди усі стежки.

Розвіяний, поламаний, змарнілий, такий залишився від нього слід.

Та, в пам’яті  спливає кожнісінький його куток.

Мій дім… Моя оселя… Душі моєї прихисток навік.

Щодня над ним жевріє синє небо, показуючи нам свою чаруючу блакить.

Садочок мій, низькі пороги дому,  що прихисток несли в мою свідомість, щоразу, як зʼявлялась там я хоч на мить,

Всі зламані, розбиті та забуті, не мною— ні!

Але!

Щомиті згадую пізньої весни я розмаїття:

Ту зелень, що огортає, усе довкола у моєм селі. На кожнім кроці зацвіли вже квіти, щебечуть звідусіль птахи.

Зраділі, дитячі веселі крики, коли гуляють в хованки.

Мої степи, — моє кохання.

А, як ж Дніпро? Що тут й говорить!

Життя кипіло, моя любов зростала, до місця, де стільки часу провела.

Та от, настала мить прощання, бо в дім, де стільки літ жила, — прийшла кривавая війна.

Було Дніпро?

Зросли на ньому вже нові ліси, бо вже його й нема.

Були степи?

А якже, які ж прекраснії вони були.

Що ж зараз?

Пусті стоять без жодного життя, — лиш бомби, міни!

Мій бережок, та самая стежина, що туди вела, — хто зна, напевно поросли травою, а може, і її нема.

Але ж, найбільше, болить душа, за зламані отими вбивцями, — життя.
 

Мій дім залишиться в моєму серці,

Моя душа із ним на вік.

Хоч де б я не була, та знаєш, я повертаюсь подумки туди.

Життя змінилось, повернувшись на 180!

Але, я ж не хотіла.

Краще ж бути вдома, ніж на чужому полі помирать душой.

Мій дім, — моя фортеця…

Так думала завжди.

І от, від нього залишись лиш мої спогади.

Закінчиться війна, я повернусь додому.

Прошу, лиш дочекайся, ми відбудуєм краще ніж було. Та поки, в серці залишайся та зігрівай його,

Бо щось, здається все ж зламалось, коли про звістки ті прийшли чутки.