Загублена

Вона бігла не озираючись, минаючи здивованих перехожих, ледь стримуючи сльози. Бажання провалитися крізь землю від сорому, вигнало на вулицю. В руках, стискаючи клаптик паперу, Зірочка шукала поглядом куди б сховатися, подалі від людей, щоб ніхто не бачив, щоб не розділив з нею той біль чи радість, який вона тримала в своїй руці. Щось написано для неї…Ним…вона тримала і боялася прочитати. Здавалося, що це свою долю вона стискає в кулаці.

А ось і скверик. І перша вільна лавочка. Обережно присіла і, віддихуючись, притулила маленький кулачок до грудей. Здавалося, що той папірець зігріває руку…і серце. Зірочка закрила очі і намагалася заспокоїти перелякане серце. Вона зробила це! Так! Вона змогла! Оголити душу і сказати про свої почуття…

Вона чекала на будь-яку відповідь і була готовою до всього…але те, що відбулося далі, насправді здивувало. Не кажучи ані слова, Він спокійно потягнувся за ручкою і щось написав на клаптику паперу. З таким же спокійним виразом простягнув їй написане. Отакої! Прийшла здивувати його, а натомість була спантеличена….Не розуміючи, що відбувається, взяла той папірець і стиснула в долоні. Може Він думав, що вона тут же його прочитає…але емоції зіграли своє, і цей сором…і невизначеність…захотілося провалитися крізь землю від сорому…і вона втекла. Так, просто пішла і бігла не озираючись….

Тільки тепер, трохи заспокоївшись, Зірочка відкрила очі. Повз проходили перехожі… Гуляли мами з дитячими візочками. Сьогодні було похмуро і холодно. Листопад все-таки…Тільки тепер помітила, що вибігла без пальта і шапки. Все залишилось там.

Не можу більше чекати - крутилося в голові. Холодні пальці розгортали папірець, де чітким рівним почерком було написано його рукою, «я тебе люблю», а нижче під цим – «дуже-дуже».

Вона сиділа і перечитувала енну кількість разів, і не могла повірити своїм очам…дуже-дуже…я тебе люблю….і від кожної букви нило в грудях…і байдуже, що почав накрапати дощ…так навіть краще…можна плакати від щастя…і ніхто не побачить.

- Що ти собі надумала? Сидиш тут під дощем, наче божевільна, і тішишся примарним щастям. - почулося позаду.

Від несподіванки, у дівчини перехопило дух. Невже хтось спостерігав за нею..увесь цей час? І як же це я не помітила??!! Вона дивилася розгублено на незнайомця широко відкритими очима. Каплі дощу чи то сліз стікали по обличчі, руде волосся вже намокло і прилипло до чола. Здалося, що це не до неї звертаються, але ж поруч більше нікого. Дощ прогнав усіх.

Незнайомець присів поруч і сверлив поглядом заплакані здивовані очі.

- Як давно ти не спиш? - продовжував він.

Зірочка зірвалася з місця і вже не на жарт злякалася.

- Якого...? Ви хто?? - хотіла крикнути, але пересохле горло прохрипіло не надто переконливо. Ніби здалеку почула свій голос. Очима шукала перехожих, щоб покликати на допомогу в разі чого...

- В разі чого? - спокійно запитав незнайомець,  - я не завдам тобі шкоди. Будь спокійна...я тут не для цього.

- Думаєш, я спитаю для чого? Але я не спитаю...бо мені байдуже - ніби трохи заспокоївшись, думками повернулася до прочитаного...і знову відчула в долоньці  записку. Тепер для неї нічого не мало значення. Може це дійсно божевілля, але ж таке солодке і жадане. Вона знову розгорнула папірець і застигла в ступорі. 

- Але ж...як це..тут було написано - ніби шукаючи пояснення, простягнула тремтячими пальцями папірець мало не до очей незнайомця - ось тут..я бачила! Я читала! 

Тепер, не на жарт налякана, вона шукала пояснення в незнайомих очах...ніби він мав хоч якесь логічне пояснення всьому, що відбувається. Але незнайомець мовчав і з сумом дивився на неї.

- Я загубила записку...вона мабуть випала з рук - озираючи все довкола шепотіла Зірочка. Вона шукала під лавкою, під ногами, розгортала руками мокре листя і весь час повторювала " загубилася, вона була...була...я читала....я ж не сплю...

-Це ж не сон? - піднявши голову на незнайомця, з надією в очах прошепотіла.

Він нахилився до неї, наче хотів сказати щось важливе. Щось надто важливе, щоб казати це вголос.

- Не сон...ти вже давно не спиш...

Мабуть, дається взнаки все, пережите за минулі кілька днів. Безсонні ночі за конспектами, в роздумах над ситуацією, що склалася ... хоча кого я обманюю, сесія вже на носі, а розглядання конспектів тільки в планах. Вчора склала залік..чи позавчора...останнім часом трохи збивають з пантелику прогалини в пам"яті. ВІдчуття, що щось не так, ставали все сильніші, і це лякало. 

2 курс, факультет психології. Час від часу починаєш ставити собі діагнози...а як без цього? Начитаєшся наукових праць про різні розлади, ігри розуму...і все...курсову роботу можеш писати про себе. Головне правило - у всьому є логічне пояснення, тверезо мисли і не піддавайся емоціям - вони провідники у світ божевілля, забагато радості чи горя і все - ти вже там, за межею реальності, у своєму світі, зі своїми страхами, б"єшся головою у стіну, викликаючи санітарів. 

Але як логічно пояснити незнайомця у себе за спиною, який читає твої думки, доповнює несказані фрази і знає тебе аж занадто добре, більше ніж часом ти сама. Боятися його чи себе в цю мить? Подумки перебираєш діагнози, які могли б підійти під опис нестандартної ситуації. Хто ще, крім шизофреніків бачить те, чого немає. Якщо доторкнутися до нього, то я відчую живу людину чи це плід моєї уяви? 

Молодий чоловік був з тих, які не запам"ятовуються з першого разу. Звичайна зовнішність, нічого особливого, і красенем не назвеш але й не страшко. Світло русяве волосся до шиї, очі непримітні, зеленого відтінку, тай одягнений ніби студент, можливо, музикант...руки як у піаніста, дівчачі якість...тепла кофта, джинси...і погляд зупинився на ногах...Він був босий.

- Чому ти без взуття?  - мабуть моїм дивуванням не буде кінця. Що за день сьогодні - проговорила вголос.

- Я загубив кросівок - неохоче відповів незнайомець, а другий прийшлось викинути....Ну не ходити ж мені наполовину взутим.