Розділ 1. Сьома

  Ліс було вкрито багряним кольором, дерева, кущі й все що проростало в ньому, ніби сочилося від калюж клятої крові. Холодне й важке повітря заважало думкам перетворитися в тихий голос у моїй голові, на мить я, навіть, забула як дихати, тіло не слухалось, а голос ніби викрали під свої володіння ці кляті дерева. Над небом кружляли якісь хижі птахи, яких я ще ніде не зустрічала і навіть не чула про їх існування. Вони були надто високо наді мною, але навіть так я відчувала їх грізний погляд, який ніби лезом протнув мої легені. Окрім шелесту листя дерев й цих птахів не було чутно більше нічого, я мріяла почути хоч якийсь людський голос, але все було марно. Тиша. Жодної живої душі. Я змусила своє тіло рухатися і ступила. Один крок, другий… Цей звук і страх опустити очі огорнув все моє тіло. Невже це кістки, кістки просочені кров’ю якоїсь живої душі? Дихання. Навіть очі відмовилися супроводжувати мене. Пітьма й жодних думок. Ця земля вбере в себе й моє тіло. Я повністю втратила контроль над своїм тілом. Це кінець.

– Гей, ти що тут робиш, дурепо? Взагалі розум втратила тут вештатися?

Цей голос. Юнак стояв зовсім неподалік, але місцина вкрай відрізнялася від тієї, де зараз знаходилася я. Дерева були звичайними, жодну з рослин не огортав колір пекла, а під ногами не було жодних кісток чи калюж крові. Виявляється тут все-таки є живі люди.

– Що це за місце?, – я хотіла запитати зовсім інше, але в якийсь момент саме це питання здалося мені правильним.

– Жартуєш? Це місце відоме кожному магу з усіх царств. Дивно, що ти взагалі зайшла туди. Але в мене теж питання до тебе: хто ти та що тут забула?

Маги? Царства? Що за чортівня тут коїться чи то він просто знущається наді мною.

– Будеш і далі мовчати? Чи мені змусити тебе говорити?

Дідько. Що він собі дозволяє?

– Я перша поставила тобі питання.

– Значить так, – отже ця дівчина все-таки не жартує або ж погано бреше, – це місце, де поховані злі чарівники всіх поколінь. Наразі тобі цього достатньо. Тому повернемося до мого запитання, – це було різко і схоже більшого він мені й не скаже.

– Чарівники? Чекай, тобто я зараз стою на їх кістках? Нічого абсурднішого я ще не чула.

– Здається, я здогадуюсь хто ти.

– І звідки тобі може бути це відомо? Я вперше бачу тебе, як і це місце. Тому розповідай усе що тобі відомо, – не знаю чим я думала та мені було байдуже, що може мені зробити цей хлопець, все що мені було потрібно – відповіді.

– А страшно то як. Твій погляд здатен навіть монстрів налякати. Гаразд, я розповім тобі, але можливо ти все-таки вийдеш з того клятого лісу чи тобі приємно стояти на кістках померлих?, – від нього так і перло саркастичною посмішкою, так ще і якоюсь зверхністю.

  Кістки померлих. Цей ліс і цей юнак. Відчуття ніби я потрапила в якусь з історій божевільних письменників чи сценаристів. Що як він просто намагається виманити мене звідси й залишатися тут безпечніше. Але окрім нього я нікого більше не бачила і навіть, якщо я йому відмовлю не думаю, що він залишиться стояти осторонь. Його упевненість трохи лякає мене, схоже він дійсно може мене змусити говорити й робити те, що він захоче. В мене немає іншого вибору як просто рушити в його сторону.

– Ти що боїшся мене? Ха-ха, ти кумедна. Гаразд, ходімо.

  Я не мовила нічого і просто рушила слідом за ним. З чого почати розмову я не знала, надто багато питань, а котре з них буде доречне уявлення немає. На щастя, він виявився комунікабельним, я б сказала, що дуже.

– Отже, ти уявлення не маєш, що тут коїться й що тут робиш.

– Жодного.

– Ну я не багато знаю, якщо чесно, адже мені ця тема не була цікавою. Взагалі я думав, що старий знущається і в нього просто змішалися всі спогади, але гадаю, що це виявилося все-таки правдою. Наскільки мені відомо раз на років сто в наш світ приходить людина з іншого виміру, якій нічого не відомо про цей світ. Всі вони з’являлися в тому ж місті, де була ти, були ж такі самі розсіяні та боязкі.

– Але ж вони не просто так сюди потрапляли, повинна бути якась мета їх появи.

– О, так! У нашому царстві існує пам’ятна гора, яка має назву «Смертна Кара», на ній живе монстр розміром з кілька миль, він ще весь такий чорний, ніби вийшов з лав самого пекла і його очі, точніше кілька очей, здатні спалити одним поглядом або ж і ще гірше, проклясти душу, власне ми його так і називаємо Пекло. Тому ми приносимо цих людей в жертву, аби він не нападав на наше царство. Чомусь йому до вподоби душі з інших світів. Взагалі всі жертви йшли до нього добровільно, якісь божевільні, ха-ха, – він говорив надто швидко, але його мовлення було на диво досить чітким. І ця посмішка лякала мене, він вважає це кумедним чи в них це вважається нормою? Якесь божевілля.

Та все ж це налякало мене. Йшли добровільно, а що як я відмовлюся, вони потягнуть мене силою чи можливо заклянуть? Або й інші теж не йшли з власної волі і їх змусили. «Будеш і далі мовчати? Чи мені змусити тебе говорити?». Ці слова, вони не втікають з моїх думок. Це було спробою мене налякати чи він й дійсно може таке зробити? Я не могла мовчати й просто очікувати.

– А якщо я відмовлюся, – він подивився на мене ніби я мовила якусь нісенітницю, – ну тобто, якщо я не захочу йти на таку пожертву?

  Дідько, напевно я ляпнула зайве й цього не слід було говорити. Його очі гляділи крізь мене і читали всі мої думки. Цікаво, що він зараз зробить, закляне чи можливо…

– Чекай, чекай, ти зараз серйозно? Відмовишся? ХА-ХА-ХА… Вибач, вибач, я не думав, що це тебе так налякає і ти з легкістю повіриш у це. Не існує ніякої гори та монстра. Насправді я й гадки не маю, що подібні тебе тут роблять. Кажу ж, що не цікавився цими історіями, – його сміх злякав навіть дрібних птахів, що сиділи неподалік на гіллі високого дерева. Гадаю, що подібні роду жарти, це норма в його буденності й більшість до них вже звикли, окрім мене звісно ж.

– ЩО?! Ах, ти ж погань така! Негідник!, – що тоді керувало мною я й гадки не маю. Спочатку я вдарила його долонею по голові, а потім випадково вдарила його палицею по щоці. Я й досі не знаю, як та палиця опинилася в мене в руках.

– А… це було неочікувано. Хто ж знав, що ти у нас таке можеш, – трохи з жартівливою посмішкою промовив юнак, торкаючись свого обличчя, схоже я добре вдарила його та він не подав вигляду. Хоч він і допоміг мені та все ж його поведінка до біса мене дратує.

– А ти не дратуй мене і тоді можливо цілим і залишишся.

– Як знаєш. Ти окрім мене бачила ще когось?, – трохи хихикнувши мовив хлопець.

– Нікого, окрім тих птахів. Я таких ще ніде не бачила. Мені здалися вони не надто привітними.

– Тобі не здалося. Але якщо ти не несеш ніякої загрози, тобі нічого хвилюватися. Головне, не трапляйся їм на очі, вони дуже добре відчувають будь-які вібрації твого тіла й твоєї душі.

– Я ще хотіла запитати, – не знаю чи варто було питати, та якщо він нічого не зробив мені після того, як я його вдарила, то варто було спробувати.

– М?

– Коли ти говорив щось про те, що можеш змусити мене говорити чи ще щось, це було спробою налякати мене чи…?

– Чи. Ех... Я – маг. Тут всі маги. Всі люди цього царства мають силу, яка дозволяє їм контролювати свідомістю інших, читати їх думки та навіть зчитувати їх душу чи минулі життя. Не всі маги здатні на це. Більшість з магів володіють силою на низьких вібраціях.

– Тобто ти весь цей час знав про що я думаю?, – дідько йому дійсно відомо, що я про нього думаю і він досі мовчить.

– Ні, ми контролюємо це ж. Якщо в цьому немає потреби, то ми не читаємо думки. Я прочитав їх лише тоді, коли ти вийшла з лісу, аби дізнатися правду ти кажеш чи ні, та й потому.

– Тобто в лісі ваші сили не діють?

– Так. Всі здібності там анулюються, тому це одне з небезпечних місць в окрузі. До того ж читати думки вміють далеко не всі, більшість людей ставлять певні бар’єри, тому потрібно ще навчатися їх долати. З тобою було просто, сама розумієш чому, – доки він розповідав мені все це, то я вперше глянула на нього якось інакше. Його очі нагадували мені осінній ліс, який ввібрав у собі всі жовто-золотисті барви. І дідько, це сонце робило їх ще більш виразними.

– Ми майже на місці. Думаю, апело тобі розповість значно більше, – гадки немає хто цей апело, але здогадуюсь він говорить про того старого, котрого вже якось згадував.

  Навкруги вже ходили інші люди, бігали діти, граючи у якісь дивні ігри, а хтось грався з дивним котом, який був удвічі більшим, ніж наш звичайний кіт. Дерева вже не були такими високими, та й на них вже росли якісь плоди, котрі не були схожі на звичайні. На одному з цих дерев сиділи птахи котрих я вже бачила в тому лісі, крихітні, ніби колібрі, але ще менші. Їх забарвлення час від часу змінювалося, а крила ставали більшими одразу як вони ними змахували. Неподалік було щось схоже на кав’ярню, будівлю була високою з терасою на горі. Звідти ішов дуже приємний аромат, ніби щойно спечених матір’ю пиріжків з вишнею, тоді я зрозуміла, що вже дуже зголодніла і мій живіт почав видавати неприємні й дратівливі звуки кита.

– Бачу, що хтось вже зголоднів. Якщо хочеш, то можемо зайти на хвильку.

– Та ні, все гаразд, – дурепо, ніби тобі часто хлопці пропонують щось. Батьки завжди казали, що таким чином я нікого собі не знайду, якщо завжди відмовлятиму й зазначатиму «я сама».

– І де ви цьому навчаєтесь. Ходімо куплю тобі щось, – схоже він любитель риторичних питань і тому подібне. Принаймні, я дійсно була голодна і просто пішла слідом за ним.

  Ми зайшли в невелику крамницю, проте там було досить просторо. В кутку стояв невеликий столик, який як виявилося був живим, він вмів сам переміщатися і залежно від кількості людей сам зі свого кореня чи то ніжки створював стільці. Люди заходили та виходили.

– Вибирай. Що будеш?, – щось він став надто турботливим, я хотіла сказати це, але якщо я бовкну щось зайве, то він може відмовитись купувати мені щось, тому я просто вирішила трохи помовчати, до того моменту як буду знову сита.

– Я не знаю. Давай на твій розсуд, – я дійсно не знала, меню було вкрай не зрозуміле. Якісь дивні знаки, малюнки, надписи, не скажу, що воно дуже відрізнялося від нашого, але я його все одно не розуміла.

  Він просто погодився і замовив дві порції якигось їхніх смаколиків та рокели, це щось схоже на каву, але більш м’яке і зі смаком яблучного сиропу. Він подав мені мою порцію, ми вийшли з будівлі й подалися далі.

– Це так смачно. Ніколи подібного, ще не їла. Мені терміново потрібен їх рецепт, – з повним ротом говорила я, але це дійсно було неймовірно.

– А ти що у нас любитель готувати?

– Ну взагалі то, так.

– Ну взагалі то, я не упевнений, що у вас знайдуться потрібні інгредієнти. Але я дам тобі рецепт. Ми, до речі, вже на місці.

  Він відчинив великі залізні ворота, використовуючи жестикуляцію і ми увійшли на подвір’я чийогось дому.

– Старий? Тут до тебе, – увійшов він озираючись по сторонах, шукаючи десь чоловіка.

– Скільки разів я тобі казав, який я тобі старий? Я ще у розквіті сил, мені ж… – недомовивши перебив його хлопець.

– Лише 121 рік, я знаю, апело.

– О, а хто це тобою? Яка прекрасна дівчина, невже наречену собі надибав? А то все один та один, ніхто йому не потрібен. А? Де зустрів таку чарівницю?, – схоже не лише в мене такий дідусь, все торочить та торочить про нареченого.

  Старий сидів на великому кріслі, яке знову ж таки були живим, наскільки я згодом зрозуміла, воно підлаштовувалося під людину, котра сиділа на ньому. Власне для мене стало трохи дивиною те, що йому було стільки років, я б дала йому років 70-75. Його волосся було сивим, а сам він був маленького зросту, але від нього відчувалася енергія. Мені здалося, що її навіть більше, ніж у мене.

– У лісі проклятому я її зустрів, – саме в той момент я зрозуміла, що наше знайомство було насправді дивне.

– Ліс проклятий. Отже, сьома ти у нас. І що ти вже їй розповісти встиг?

– Окрім того, що раз у сто років на тому ж самому місці з’являються такі ж як вона, нічого.

– Нічого? Ех, що з тебе взяти, довбень малий. Не знаю як йому, а тобі так точно не потрібен такий наречений. Якось він так за конями доглядав, що тиждень їх всіх вишукували. В одного з них око місяць сіпалось, а інший тільки-но чув голос Даміана так втікав куди очі гляділи.

– Я тебе попереджав, не люблю я коней, – скривившись і важко видихнувши мовив хлопець. До того ж я вперше почула нарешті його ім’я.

– Коней він не любить, гляньте ви на нього лише, – з докором мовив старий.

– Я перепрошую, що перериваю вашу розмову, але, можливо, ви підкажете краще як мені повернутися додому?, – можливо в іншій ситуації я б ще послухала, люблю подібне, але не в даному становищі.

– О, люба. Ти гадаєш все так просто?, – не надто мені сподобалося. Принаймні, дідо не говорив зверхньо чи з сарказмом як Даміан.

– Ходімо розповім тобі все, з чого все починалося і як все згідно з пророцтвом повинно завершитися. Ти теж іди, а то гляди на нього, не цікаво йому, ¬– мовив старий до хлопця, який явно не дуже й то зрадів його пропозиції.

Старий піднявся зі свого великого, червоного крісла і пішов в напрямку зачинених дверей, які вели в хол, розміри якого важко було й описати.

– Розповім я тобі, дитино, все з самого початку. Хто ми такі та що ти тут робиш.

– Наш світ складається з восьми царств: Синейсіті, Агонас, Лекі, Тератіс, Арома, Лікантро, Елехомас та царство Агно, інакше ми його називаємо Невідане. Кожне з цих царств володіє певною особливого силою, яка наділяє його життєвою енергією. Царство Синейсіті володіє здатністю контролювати свідомістю, зчитувати думки, душу, минулі життя, царство Агонас володіє всіма можливими навичками бойових мистецтв та зброєю, царство Лекі має свою силу у слові та володіє ним на вищому рівні, кожне вимовлене ними слово може мати вирішальну роль, царство Тератіс – цілителі, люди, що живуть у ньому на основі своїх трав, лікують не лише людей, але й інших створінь нашого світу, але на лікуванні їх сила не закінчується, царство Арома має здатність викликати й керувати духами померлих створінь, але повагу духа потрібно ще заслужити, царство Лікантро – перевертні, люди цього царства можуть перетворювати в будь-кого кого вони бачили на власні очі та царство Елехомас, яке дає можливість керувати своїм тілом, люди цього царства мають винятковий зір та слух. Існує ще восьме царство – Невідане. Жодній живій душі не вдавалося дістатися до нього, кораблі тонули, а інших шляхів не існує. Ти дитино сьома людина з іншого всесвіту, що потрапила до нас, саме в царство свідомості.

– А інші потрапляли в інше? Ви ж казали, що всі з’являлися саме в тому лісі.

– Хех, так воно і є. Але в кожного з них було своє призначання. Вони з’являлися тут, але ми їх відправляли в інші царства, туди де було їх місце.

– Що ще за призначення?

– Існує пророцтво: «Коли сьома людина з іншого виміру відіграє свою визначальну роль, між царствами створяться мости, що породять гармонію вічності».

– І що це значить?

– Невже цьому хлопцю щось цікаво?, – з усмішкою мовив старий.

– Припини вже дорікати цим, – ця фраза лунає вже вдруге. Схоже, в них дуже цікаві стосунки, проте вони теплі й між ним помітна якась родинна атмосфера.

– Як вважали мої предки, це щось пов’язане з тим островом, але істинної відповіді ніхто не може дати. Таким чином, як всі інші виконували свої ролі, так і виконаєш ти, але вже у цьому царстві.

– Я ж сподіваюсь, що ця роль чи призначення не говорить про те, що мені доведеться піти на якусь пожертву, загинути чи взагалі залишитись тут?, – сказали б мені, що це дійсно так, так обіцяю втекла б звідси й байдуже як, знайшла б вихід, власне як завжди.

– Ти якась дуже нервова, тобі не здається часом?, – і тут він згадав, що вже давно не дратував мене або ж занудьгував бідненький.

– Не часто ідучи з роботи тебе перекидає в якийсь ліс, в якому все насичене кров’ю, після чого ти зустрічаєш якогось дивного юнака, який веде тебе до котрогось старого, який розповідає тобі про якісь царства і говорить, що ти не повернешся додому доки не виконаєш своє призначення. До того ж мій Корнеліус буде хвилюватись за мене.

– Нічого з твоїм хлопцем не станеться. Подумаєш, понервує трохи.

– Це пес.

– Пес?

– Пес.

– Пес значить. Ну гаразд... Чекай. Він же нервувати буде. Вони дуже чутливі й відчувають, якщо щось не так. А якщо йому погано буде, а що він буде їсти, пити, що як він…, – ніколи б не подумала, що його може знервувати одне слово. Він щось ще бурмотів собі під ніс, але я й не вслухалася.

– О так, він у нас трохи любитель собак, – сміючись мовив дідо. Його усмішка була така приємна й тепла, яка так і повертала мене у дитинство.

– Я помітила. А що за роль мені потрібно виконати?

– Це невідомо.

– Як це невідомо? Я сама повинна здогадатися чи відповідь десь в іншому місці?
Старий піднявся і пішов до великої шафи, промовивши якісь слова двері шафи відчинилися і він дістав якийсь пергамент.

– Ось. Це карта до джерела магії нашого царства. Там ви знайдете відповідь, – він простягнув мені карту. Спочатку я нічого не зрозуміла, адже лист був чистий, але взявши її в руки, з’явилася карта.

– Ця карта призначена саме тобі. Якщо хтось інший візьме її в руки, то нічого не станеться, доки це не зробить саме власник.

– Зачекай. Тобто ми? Ти хочеш, щоб я пішов з нею? Ось це вже ні, апело. В мене свої справи.

– Ой, які ще справи, ти вже коней доглядав. Підеш з нею, візьмеш ще когось з собою, та й усе. Тим паче ти в просторі чудово орієнтуєшся, тому проблем з маршрутом бути не повинно.

– Ну про простір це добре, інакше б довелося мені змиритися і залишитися жити тут.

– Пес.

– Що пес?

– Тебе чекає вдома пес, ти не можеш тут залишатися, – невже він досі думає за нього.  Схоже він дуже любить собак принаймні хоч у чомусь ми зійшлись. Але те з яким серйозним обличчям він говорив, виглядало дуже кумедно.

– Та я жартую. Тим паче я його цими вихідними в батьків залишила, тому з ним все буде гаразд.

– Залишила в батьків? Чому ти не сказала це одразу?, – він різко вхопив мене своїми руками за плечі та так само ж різко відпустив. Якщо коней на нього залишати не можна, то собаки як раз.

– Мені було кумедно спостерігати за тобою. Чи ти думав один можеш робити так?, – мовила я єхидною посмішкою, я чекала цього моменту з першої нашої зустрічі.

  Хлопець повільно піднявся зі свого стільця і підійшов до мене. Нахилившись трохи вперед, він поклав свою праву руку на плече стільця й стиха промовив:

– Наступного разу, я просто прочитаю твої думки, – цей глибокий погляд ніби знову бажав прочитати мене наскрізь, – найпотаємніші.