-

Частина 3

   Весною під час реставрації польського костелу, були відкриті старі підземелля. Ремонтні роботи призупинили через чергову знахідку, яка шокувала археологів з області. Серед них був і Богдан.   

   Тиждень тому Люда твердо заявила, що хоче повернутися додому. Під цим приводом молоде подружжя Стельмащуків вирішило погостювати у бабусі Інни Василівни. Реабілітація проходила успішно, до ніг частково повернулася чутливість, проте Богдан і далі залишався у візку.

   І ось через кілька днів йому зателефонував одногрупник, повідомивши новину: у криптах між монастирем та храмом було знайдено масове поховання початку дванадцятого століття.  

— Очевидно, то були місцеві ченці та їхній настоятель, — почухав голову Тарас, з яким Богдан вчився на одному потоці, дивлячись на акуратно викладені людські останки. Їх вже встигли дістати з крипт і розкласти на підлозі разом із іншими речами, знайденими під час розкопок. — Скелети чудово збереглися. Навіть ряси майже цілі. Все при купці, усі кісточки там, де треба, — гигикнув хлопець. — Добре, ви тут насолоджуйтесь, а у мене ще є справи.

   Він залишив Богдана та Люду і поспішив вийти геть.

— Вибач, його чорний гумор не всі розуміють, — винувато мовив Богдан.

   Дівчина не відповіла. Вона повільно йшла вздовж викладених залишків тіл і не розуміла власних емоцій. Її душа тріпотіла, на обличчі завмерла легка усмішка. Люда несвідомо раділа тому, що попередні кілька років все ж виявилися реальністю, а не витвором її уяви. «Ви повернулися до мене. Ви не покинули мене…»

   Раптом її погляд впав на невеличку прикрасу поміж черепків посуду та залізних хрестів. Вона обережно взяла її в руку і випросталася.  

— То був мій подарунок йому на Різдво. Я так і не дізналася, що означав надпис на ньому, — Люда розкрила долоню і Богдан побачив кулон — срібне крило янгола.

— Це латина. «Amor non quaerit verba» — «любов не потребує слів».

   Дівчина схилила голову і притулила кулон до грудей. Потім вклякла на коліна перед одним із скелетів і простягнула руку, торкнувшись зотлілої одежі.

— Нас розділяла тисяча років. Тепер ми разом.

   Богдан одразу зрозумів, що то Йоан. Він крутнувся на своєму візку і відвернувся. Він картав себе, що не повірив тоді Люді.

— Наша історія не могла закінчитися інакше, — раптом мовила дівчина. —   Йоан давно обрав свій шлях, задовго до нашої зустрічі. Я це розумію тільки тепер. У нього була купа недоліків, адже ніхто з нас не святий. Він протистояв спокусам та гріхам усе своє життя, а воно було значно довшим, аніж у звичайних людей.

   Знайдені останки священнослужителів поховали недалеко від монастиря, встановивши меморіальну дошку. Кулон у вигляді янгольського крила був похоронений разом зі своїм власником.

— Бузок пахне, — глибоко вдихнула Марта, везучи поперед себе візок, у якому сидів Богдан.

   Після поминальної служби вони вирішили прогулятися рідним містечком. Люда заправила за вухо неслухняне пасмо волосся, яке вибилося з короткого хвостика на маківці, і глянула попереду себе. Одна з найстаріших вулиць, що вела від костелу, буяла весною. Пишні кущі бузку, цвіт яблунь та вишень — природа ожила після важкої для всіх зими.

— Хотіла поділитися з вами новиною, — раптом зупинилася Марта і, витримавши павзу, швидко продовжила, — я вирішила поступати в медичний!

   Люда радісно всміхнулася, а Богдан взяв руку дружини у свою і поцілував.

— Ти все зможеш. Я вірю в тебе! — мовив хлопець. — Ми повертаємося завтра до Львова. Пари ніхто не відміняв. Та й книгу про Майдан треба завершити. Не хочеш з нами?

   Люда заперечливо хитнула головою. Вона не хотіла набридати їм своєю присутністю. Відчувала, що їй просто необхідно зараз залишитися наодинці зі своїми думками. Дівчина щиро раділа успіхам друзів, проте не знала, що робити з власним життям. Їй був потрібен час.

ЕПІЛОГ

   Колеса швидкої підстрибували на вибоїнах, залишених після вибухів. Водій намагався вийти на зв’язок зі стабілізаційним пунктом, проте сигнал був надто слабким:

— Алло! Мене чути? Веземо трьохсотого, алло!

   Позаду нього лежав поранений військовий. Медсестра, сидячи навколішки біля нього, докладала всіх зусиль, аби зупинити кровотечу. Бліде обличчя воїна сильно контрастувало з чорною борідкою та бровами.

— Все буде добре, — заспокоювала вона швидше себе, аніж чоловіка, забираючи з його чола кілька неслухняних пасем.

   Врешті той повернув до неї голову і ледь усміхнувся.

— Коли мене рятує така красуня, то гріх не одужати. У тебе є позивний?

— Нема. Я тут лише другий тиждень, — відповіла дівчина.

   Її волосся вибилося з-під каски на голові, довга коса розтріпалася.

— Тоді будеш Мавкою, — не відводячи погляду від її світло-зелених очей, сказав поранений. — І звідкіль ти така взялася?

— Не кажи дурниць, — усміхнулася Люда. — Ти мариш.

   Вона мимоволі торкнулася грудей, де за бронежилетом було надійно сховане скляне намисто. Давно її так ніхто не називав.