-

Частина 2

Львів плакав разом з рештою країни, проводжаючи в останню дорогу героїв Небесної сотні. Через два тижні після розстрілу активістів на Майдані, Богдан з Мартою повернулися додому. На цьому наполіг саме юнак, адже після вогнепального поранення і, як наслідок, паралічу нижніх кінцівок київські лікарі категорично забороняли транспортувати його. Богданові батьки благали його погодитися на реабілітацію закордоном, проте хлопець залишався невблаганним. «Я боровся за свою країну, втратив своє здоров’я тут, то й лікуватися буду вдома», — вперто відповідав він.

   Люда намагалася допомагати як могла. Вони розділили з Мартою обов’язки по догляду за Богданом. Поки подружжя чітко виконувало усі настанови лікарів та проходило курс відновлення у клініці, Люда готувала обід та доглядала за їхньою орендованою квартирою. Вона звільнила для них місце у спальні, незважаючи на їхні протести. Проте все одно почувалася вкрай незручно, відчуваючи себе зайвою.

— Я б хотіла повернуся додому.

— Поки не можна. Ти ще не готова, — запевняв Богдан.

— Живи тут, скільки хочеш, — підтримала чоловіка Марта. — Та й нам допомога.

   Люда зітхнула. Вона дивилася на колеса інвалідного візка, у якому сидів хлопець. Його нерухомі ноги були вкриті теплим пледом.

— У мене ще два заняття нині, але потім готуйтеся до сюрпризу, — Богдан весело підморгнув, розвернув візок і виїхав з кухні.

   Марта втомлено підперла голову рукою.

— Він тримається. Після того, що ми тоді пережили… Ніколи не забуду того дня. Крики, постріли, сніг у крові…

— Головне, що все обійшлося, — спробувала розрадити її Люда. — Я вірю, що Богдан встане на ноги. Твій чоловік герой не тільки для тебе, а й для всієї країни.

   Юнак і справді змінився. Революція Гідності, як її вже встигли охрестити, дозволила Богдану врешті позбутися страхів, які тягнулися з дитинства. Він став чоловіком, який чітко знав, чого хоче.

   За останній місяць він звик до постійної присутності Люди у себе вдома. Проте дівчина більше не викликала у нього колишніх почуттів. Перше кохання залишилось трепетною згадкою з далекого минулого. Чимось недосяжним та особливим. Тепер Богдан цілковито вірив у її історію і найбільшим його бажанням було допомогти Люді пристосуватися до реального життя.

   Під час буремних подій Майдану, особливо двадцятого лютого по обіді, коли Богдан мало не попрощався з життям, він чітко усвідомив, хто полонить його серце. Саме Марта була поруч увесь цей час. Саме її підтримка надавала йому сил рухатися далі. Вони стали один для одного не тільки подружжям, а й зціленням. Закомплексована школярка, прикриваючись заможністю та вдаваною стервозністю, врешті вийшла з-під контролю владної матері і вибрала свій шлях. Як і Богдан, який пішов наперекір батькам заради власної мрії, вона не злякалася наслідків і розділила з коханим орендовану квартиру на окраїні чужого міста.

   Увечері, зібравши «своїх» дівчат, як любив повторювати Богдан, на кухні, він зрештою розповів те, що йому вдалося дізнатися.

— Архів прислав відповідь ще вкінці січня. Проте, сама розумієш, я не мав змоги тобі сказати, — винувато мовив хлопець, дивлячись на Люду.

   Та нервово засовалася на стільці. Богдан увімкнув відео на ноутбуці, яке переглядав купу разів до того, і глянув на дівчину, очікуючи її реакції.

   Чорно-білі кадри воєнної документалки спершу не викликали емоцій. Люда не розуміла, навіщо Богдан їй це показує. Дефекти на старій кіноплівці час від часу переривали зображення, а звук пропадав або спотворювався.

— Це війна? — спитала Марта.

— Тисяча дев’ятсот сорок третій рік. Колись це був монастир кармелітів босих.

— То у нас вдома?

— Так, — голос Люди тремтів.

   Вона швидко натиснула на павзу. Зіниці її світлих очей розширилися, дивлячись на екран монітора.

— То він? — нетерпляче спитав Богдан, знаючи відповідь наперед.

— Як тобі вдалося? — охриплим від хвилювання голосом спитала дівчина.

— Друзі допомогли. У той рік було вбито біля тисячі євреїв, місцевих жителів. Монахи переховували їх у підземеллях під костелом. Інші ж запевняли, що ті потрапляли в інший час, пройшовши крізь задні двері храму. У наступні кілька років за високими мурами ховалися більшовики, офіцери НКВС та різна наволоч. Костел дуже постраждав після Другої світової війни.

   Люда продовжувала мовчки дивитися на стоп-кадр. Момент, коли Йоан, стоячи біля постелі пораненого партизана, глянув у камеру. «Рідний, мій любий Іванку», — по обличчі дівчини котилися німі сльози. Погляд його чорних очей з-під насуплених брів, струнка статура та кілька пасем волосся на чолі — вона ніби знову відчула його присутність.

— Але це ще не все, — між іншим продовжив Богдан. — Він згадував імена Сладислави та Ядвіґи.

— Так, — кивнула Марта. — Йоан сказав, що я схожа на Ядвіґу. Ти її знаєш?

— То була одна з обраних, — врешті відповіла Люда. — Це було десь на початку шістнадцятого століття. Вона, на скільки я пам’ятаю, була донькою місцевого старости, — розповідала дівчина, поки Богдан щось швидко шукав у просторах інтернету. — Її родину вбили під час повстання селян.