Розділ 25

Частина 1

   Новий рік вони провели разом на Майдані. Рівно опівночі кількасот тисяч голосів співали гімн України. Богдан обійняв дружину і підійняв картонний стаканчик із гарячим чаєм, проголошуючи тост:

— Слава Україні!

— Героям слава! — прогудів натовп.

   Марта, із розпашілими щоками, радісно усміхалася, тримаючи у руці бенгальський вогник. Вона загадала бажання і тепер дивилася у нічне небо, подумки благаючи Всесвіт почути її.

   Третього січня Богдан провів Марту на потяг до Львова. Сам вирішив зостатися у Києві.

— Ми повинні вистояти, розумієш?

— Розумію.

— Забери Люду з лікарні. Я розмовляв з її лікарем. Усі папери готові. Просто… хай відчує себе як удома. Їй це дуже потрібно.

   Марта кивнула і притулилася до чоловіка. Щось тривожило її, крутило всередині, проте вона намагалася не показувати цього.

— Повертайся швидше, — вона провела рукою по чолу Богдана, відкидаючи неслухняне волосся, яке вибилося з-під шапки. — Я люблю тебе.

— І я тебе.

   Наступного дня по обіді Марта відчинила Люді двері у свій дім. Вона більше не відчувала суперництва чи ревнощів. Їй просто було невимовно шкода бідолашну. Дівчина здивувалася тим змінам, які відбулися з нею за останній рік. Насамперед вона була вдячна Богдану за цю трансформацію. Він, сам того не усвідомлюючи, відкрив справжню Марту: добру, співчутливу та ніжну.

— Це буде твоя кімната, — Марта увійшла до спальні, яка донедавна належала їй з чоловіком. — Тут тебе ніхто не буде турбувати. А я можу й у вітальні на дивані спати.

— То якось неправильно, — тихо відповіла Люда.

   Марта легенько торкнулася її плеча.

— Не переймайся, все гаразд. Я зроблю чаю і чекаю тебе на кухні. Тобі час приймати ліки.

   Люда поклала невеликий пакет із речами на ліжко і роззирнулася. Орендована квартира стала справжнім сімейний гніздечком для молодого подружжя. Марта зробила все, що було в її силах, аби тут стало затишно. Люда глянула на кілька фото в рамках. Поки її не було, життя тривало й тут. Спільні моменти Марти та Богдана, їхнє весілля, відпочинок — вони здавалися такими щасливими разом.

— Я теж була щаслива. Поруч із ним я відчула те, чого не відчувала ніколи. Мені було достатньо однієї його присутності, — Люда тримала горня з чаєм і дивилася на пар, який тонкою цівкою здіймався вгору. — Чути його голос… Бачити його перед собою. Йоан завжди був так близько, проте водночас між нами була нездоланна відстань.

   Марта сиділа навпроти за столом і зі сльозами на очах слухала розповідь дівчини. Вона, як ніхто, розуміла її, адже те ж саме відчувала до Богдана.

— Я повинна розповісти тобі дещо. Не знаю, чи то було марення, чи все було наяву, але мені здається, що я бачила Йоана, коли була в комі.

   Очі Люди спалахнули і вона схопила Марту за руку.

— Він сказав, що ти у підземеллі. І попросив, щоб Богдан поклав свічку за невинно вбиту Сладиславу. Я добре запам’ятала це ім’я, бо воно дуже незвичне. І ще він сказав, що я схожа на Ядвіґу, але я не знаю, хто це.

— Я знаю, — вперше за дуже тривалий час усміхнулася Люда. — Господи, то був він! Ти бачила мого Йоана!

   Дівчина підвелася зі стільця і збуджено почала ходити від одного кута кухні до іншого.

— Що ти ще пам’ятаєш? Він ще щось казав?

   Марта розгублено закліпала, намагаючись пригадати деталі свого видіння.

— Кулон… у нього на грудях була прикраса, крило янгола.

   Люда раптом засміялася, прикриваючи рота рукою. Він її не забув! Навіть перебуваючи між небом та землею Йоан пам’ятав про неї.

***

   Через тиждень приїхав Богдан. Йому в очі одразу кинулися позитивні зміни, які відбулися з Людою. Апатія минула. Дівчина потрохи оживала, звикаючи до життя у цьому світі.

— Радий тебе бачити. Я кинув запит до Архіву. Чекаю відповідь, — говорив хлопець, одночасно наминаючи Мартин борщ. — Люба, я ніколи не перестану захоплюватися твоїми кулінарними здібностями!

   Дівчина лагідно усміхнулася. Вони сиділи утрьох на кухні за столом. За вікном йшов сніг.

— Що там на Майдані? — спитала Марта.

   Раптом погляд Богдана погаснув.

— Затишшя перед бурею. Згадаєте мої слова, все тільки починається. Юрко лишився там.

— Юля переживає. Вона ж не може покинути хвору бабусю і поїхати до нього. Ти повинен йому щось сказати…

— Що я скажу? Він чітко дав знати, що буде стояти до останнього.

   Люда сиділа мовчки, слухаючи їхню розмову. У її голові досі не могли поєднатися два світи, роздираючи свідомість навпіл. Вона продовжувала триматися за минуле, проте події в її теперішньому теж не могли залишити дівчину байдужою.

   Богдан мав рацію. Зранку 22 січня[1] засвітився екран мобільного Марти. Там було лише коротке повідомлення: «Юрка вбили силовики. Бої продовжуються. Люблю тебе, прости за все!»