-

Частина 3

— Ми триматимемо вас у курсі всіх справ. Оце все, що вони сказали, — переповів Богдан Марті слова лікаря.

   Він вирішив більше не приховувати нічого від дружини.

— Ти повинен був розказати мені все ще минулого року, — дівчина стояла біля плити, помішуючи пасту.

   Шокуюча історія колишньої однокласниці перевернула її світ.

— Я не вірив їй, — винувато мовив Богдан. — Маючи стільки фактів перед носом, я не повірив!

   Марта сіла біля чоловіка і взяла його за руку.

— То не твоя вина, любий! Та й що ти міг зробити?

— Просто ти не бачила, у якому вона стані. Вони обрізали її волосся, бо Люда хотіла на ньому повіситися.

   Марта злякано зойкнула. Колись вона таємно заздрила цій сірій миші, хоча й сама собі не зізнавалася у цьому. Хіба могла бути рівною їй бідно одягнена, тиха та спокійна на вигляд дівчинка?

— Там про неї потурбуються. Вона вийде з того стану, — закивав Богдан, відкриваючи ноутбук. — Я повинен заповнити деякі прогалини у навчанні. Та й заняття з учнями не хочу відміняти.

— Я говорила з Юлею. Знаєш, де Юрко? — Марта прикусила язика, але було пізно.

   Богдан якусь мить мовчав, дивлячись на екран, а потім перевів погляд на дружину.

— На Майдані?

   Дівчина розуміла, що рано чи пізно він все одно дізнається про те, що його найкращий друг був першим з тих, хто вийшов на мирний протест у Києві.

— Ти ж знаєш, що якби не ця ситуація з Людою, я давно був би там.

   Руки Марти тремтіли. Її роздирали протиріччя. Вона ревнувала коханого чоловіка до іншої. Хотіла втримати біля себе, але як ніхто інший знала його. І розуміла, що він не сидітиме вдома, коли в країні відбуваються такі історичні події. А її Бодя любив історію більше за все.

   Наступного ранку він поїхав. Обіцяв повернутися. Марта розридалася тільки тоді, коли за Богданом зачинилися двері. Дівчина підійшла до увімкненого телевізора, який останні кілька тижнів працював безперестанку. Учасники протестів, зокрема то були студенти, продовжували розкладати намети, грілися теплим чаєм та співали пісень. Зараз усе здавалося не таким страшним, яким було тридцятого листопада, коли «Беркут» жорстоко розігнав мітингувальників. Проте серце Марти не було на місці. Вона була готова їхати за чоловіком, та він не дозволив.

***

   Дзвони Михайлівського собору розірвали нічне повітря.

— Ти чуєш? — збуджено крикнув Богдан Юркові. — Б’ють в набат! Востаннє таке було у 1240 році, коли на Київ ішли монголи. Брате, ми творимо історію!

   Юрко, здавалося, не був такий радісний. Він хитався, із носа юшила кров.

— Курва, якесь падло зацідило в писок!

— Вистоїмо! — запевняв Богдан, усміхаючись. — Нічка буде довгою. Тримайся! Йдемо на барикади!

   Зі сцени Майдану лунали заклики до силовиків відмовитися від штурму. Протестувальники щільними рядами стояли, не даючи їм пройти далі. Коли беркутівці підійшли майже впритул, Богдан зустрівся поглядом із одним з них.

— Чєво ви ждьотє? За што ваюєте? — прошипів той.

— Ми боремося за вільне життя у рідній країні! — твердо відповів йому Богдан, не відводячи презирливого погляду від спецназівця і тут же отримав удар по голові.

   В очах потемніло і хлопець впав на брудну купу снігу, проте хтось збоку одразу допоміг підвестися.

— Стій, брате! Скоро світанок.

   Вони вистояли. Ще до сходу сонця силовики відступили. Богдан знайшов Юрка в одному з наметів. У того був перебитий ніс та розбита брова.

— Одна маленька перемога у нас у кишені, Юрцю!

— Де твій телефон? Тобі Марта телефонувала разів сто.

   Богдан обмацав усі кишені, проте стільникового не було.

— Трясця! Певно, загубив під час нічного штурму.

   Він позичив телефон у Юрка і за мить почув стривожений голос дружини:

— З тобою все гаразд? Я бачила, що було вночі…

— Все добре, не переймайся, просто десь посіяв мобільний. Батькам нічого не кажи. Щось придумай. Цілую.

***

   Здавалося, час зупинився. Щоразу, розплющуючи очі, вона бачила перед собою заґратовані вікна та блідо-блакитні стіни палати. Її більше не прив’язували, бо агресія минула, перейшовши у депресивний стан. Люда лежала на вузькому лікарняному ліжку, підібгавши під себе ноги. Німа сльоза скотилася і впала на подушку.

   «Я більше не чую твого голосу. Не відчуваю твоєї присутності. У мені поселилася порожнеча і вона глибша та страшніша за найлютішу безодню. Ти покинув мене назавжди, забравши з собою увесь світ. Який сенс бути без тебе? Який сенс бути взагалі?»

   По обіді до неї прийшов відвідувач. Чи то пак, відвідувачка. То була Марта. Дівчина несміливо наблизилася до хворої і сіла на стілець навпроти. Вона кілька хвилин вдивлялася в обличчя колишньої однокласниці, не вірячи власним очам. Люду було дуже важко впізнати. Із юної, невинної, незвично красивої дівчинки вона перетворилася на вкрай змучену жінку, яка за свій вік зазнала чимало горя.