-

Частина 3

Дія заспокійливого минула і Люда, незважаючи на слабкість, встала й підійшла до вікна. Вечірнє місто палало різнобарвними вогнями магазинів, світлофорів та рекламних банерів. Вулицею плавно їздили автівки, а тротуарами безформною масою снували люди. Кожен поспішав у своїх справах, у кожного були свої проблеми.

   Дівчина відвернулася від вікна і глянула у темряву кімнати. Порожнеча та самотність не лякали її. Скільки днів та ночей провела вона у  своїй кімнатці у костелі. Проте готельний номер був позбавлений затишку. Пригадала Златчину хату, де завжди смачно пахнуло ковбасою та свіжим хлібом. Велика жарка піч, дві дерев’яні лави, стіл — вона віддала б кілька років свого життя, аби ще хоч раз опинитися там.

   Раптом щось змусило Люду вийти із задуми. Вона напружила слух, намагаючись зрозуміти, що змінилося. Постоявши хвилину, не вмикаючи світло, пішла до ванної кімнати та навпомацки відкрутила крани над умивальником. Прохолодна вода торкнулася сонного обличчя, проте втома не зникала. Дівчина глянула в дзеркало. Обриси її власного обличчя у напівтемряві здались ворожими і Люда зажмурила очі. Тієї ж миті вона чітко почула, як хтось її покликав. Серце закалатало і дівчина вчепилася руками за мармурову стільницю.

— Хто тут?

   Не отримавши відповіді, вона повернулася до кімнати. Її погляд привернуло сяйво, яке виднілося із напіввідчиненої шухляди комоду. То було намисто, подароване Йоаном у ніч, коли вони востаннє були разом.

— Звідки воно тут?.. — Люда обережно взяла скляні буси і надягла на шию.

   Скло не було холодним. Здавалося, що воно обпікало шкіру. Горло стиснули сльози. Дівчина сіла на підлогу, опершись спиною до ліжка, і розридалася.

— Це життя порожнє без тебе… Воно нічого не варте, якщо у ньому нема тебе, нема нашого сина!.. Боже, молю Тебе, поверни мені його! Візьми, що хочеш, але віддай… Забери моє життя! Воно і так нічого не варте без них…

   Узявши намисто, вона зачепила пляшечку із заспокійливими, яку необачно залишив Богдан. Люда висипала на долоню її вміст і востаннє глянула у вікно. Тепле світло ліхтаря проникало у кімнату і осяювало блискуче від сліз обличчя дівчини.

***

   Кулькова ручка ритмічно стукала по столу. Точніше, стукала нею рука, що її тримала. Довгі тонкі білі пальці належали, безсумнівно, людині освіченій та розумній. Лікар довго вивчав медичний висновок, щось обмірковував, занотовував. Богдан невідривно стежив за ручкою, яка час від часу повторювала свої вправи зі стуканням об тверду дерев’яну поверхню.

   Нарешті лікар глибоко зітхнув і перевів погляд на юнака.

— Ну, що я вам скажу. Анемія, гіпоглікемія, загальне фізичне та нервове виснаження. Що могло стати причиною такого стану у молодої дівчини?

— Смерть матері, — не роздумуючи, відповів Богдан.

— Зрозуміло, — закивав головою лікар. — Ви помічали агресію з її боку?

— Так, — кивнув хлопець. — Вона кричала, розкидала речі. Це не зовсім притаманно їй.

   Лікар задумливо закивав, а потім повернув до Богдана екран монітора комп’ютера.

— Я б хотів вам дещо показати.

   Світла лікарняна палата. У лівому куті — вузьке ліжко. Проте й воно було завелике для людини, яка нерухомо лежала на ньому. До її тонкої посинілої руки була підведена капельниця. Раптом на екрані з’явилася постать медсестри.

— А ось і обід. Будемо їсти, Людочко?

   Медсестра акуратно поклала тацю з обідом на тумбочку біля ліжка і повернулася до лежачої.

— Підводься, треба поїсти, — жінка акуратно зняла систему і відкинула покривало.

   І тут Богдан не зрозумів, що власне трапилося, бо вже наступної миті медсестра лежала на підлозі, а зверху її щосили била тацею по голові Люда. Її гарчання зливалося з писком бідолашної жінки, яка закривалася руками, намагаючись захиститися. Миска з супом покотилася по підлозі і дзвінко дзенькнула, вдарившись об стіну.

— Тварюка! Не діждешся!

   Люда вхопила нещасну за волосся й почала бити обличчям об тумбочку. Остання більше не противилась, втративши свідомість.

— Ніхто не вижене мене звідси! Лишіть мене в спокої! Я хочу бути з Йоаном!

   Двоє здоровенних санітарів ввірвалися у палату і, схопивши її попід руки, змусили лягти назад на ліжко. За ними вбігло ще кілька лікарів. Запис закінчився.

— Хто такий Йоан?

   Богдан здригнувся, досі не вірячи у побачене.

— Я… не знаю.

— Пацієнтка проходить п’ять стадій прийняття горя: заперечення, гнів, торг, депресія та, врешті, прийняття. На разі вона знаходиться на другому етапі. Як ви розумієте, їй потрібен цілодобовий догляд під наглядом спеціалістів. Тому я наполягаю на госпіталізації пані Литовченко у місцевий психоневрологічний диспансер.

   Холодний піт заливав очі, не зважаючи на те, що у кабінеті було прохолодно. Богдан підвівся.

— Я можу її побачити?

   Палата номер «8». Чи варто стукати? Мабуть, все одно не запросять увійти.