-

Частина 2

   Як і просив Богдан, адміністрація одразу повідомила про те, що Люда намагалася покинути готель. Коли він примчав туди, дівчина сиділа у лобі на дивані і нервово роззиралася довкола. Побачивши його, зірвалася з місця.

— Яке вони мали право не випускати мене звідси?!

   Юнак спробував її заспокоїти:

— Я не хотів знову тебе втратити.

   Люда схопила його за руки і збуджено мовила:

— Вони досі там, Бодю! Це все витівки Дем’яна! І як я не зрозуміла цього одразу!

   Богдан втомлено зітхнув.

— Нема там нікого. Ти ж сама бачила. Нині мали заливати стяжку у залі. Так мені казав охоронець тоді.

— Та що він знає?! — закричала дівчина, тріпнувши довгим волоссям.

   Працівниці на рецепції перезирнулися між собою.

— Я мушу туди повернутися! Мені треба побачити сина!

   Богдан силоміць притулив Люду до себе і прошепотів на вухо: «Благаю, заспокойся, бо вони викличуть поліцію! Тоді ти не зможеш повернутися…»

   Вони повернулися до номеру. Люда розлючено вирвала свою руку з Богданової.

— Що ти в мене хочеш?! Якого дідька вчепився до мене?

— Я лиш хочу тобі допомогти, — спробував заспокоїти її хлопець.

— Але я не хочу заспокоюватися, Бодю! — закричала дівчина, істерично зриваючи покривало з ліжка і розкидаючи подушки по кімнаті. — Я не хочу жити! Він лишив мене одну!

— Ти не одна…

— Він не подумав про те, що мені не потрібне це життя без нього! Це жалюгідне існування, яке не має ніякого сенсу!

   Люда заричала і знесилено сіла на край ліжка. Вона ридала, хитаючись вперед і назад, і рвала на собі волосся. Богдан спробував її заспокоїти:

— Послухай, я повинен був тобі це розповісти ще у день твого повернення. Марта його бачила.

— Кого? — Люда різко глянула на юнака.

— Твого монаха.

— Його звати Йоан.

— Йоана… Він сказав, що ти у підземеллі і щоб я поклав свічку за упокій Сладислави. Хто то?

   Люда ошелешено дивилася на Богдана, не вірячи його словам.

— Вона була тоді у дуже важкому стані… після аварії. Може то був просто витвір її уяви…

— Мені треба з нею поговорити! — Люда підвелася і кинулася до дверей, проте Богдан схопив її за руку.

— Марта ще дуже слабка. У неї було кілька переломів. Прошу тебе…

   Люда мовчки почала збирати розкидані речі. Її руки досі тряслися від німої злості. Вона злилася на Богдана, який забрав її з костелу, на Марту, якій було відомо щось таке, чого не знала Люда. Та найбільше дівчина гнівалася на Йоана: «Ти пішов, не попрощавшись. Забрав нашого сина. Забрав із собою наш всесвіт. Кому було потрібне твоє зізнання? Я й так все розуміла! Без слів, без пояснень. Ти зруйнував моє життя».

***

   Заспокійливе подіяло швидко і Богдан полегшено видихнув. Ідея потай від Люди розчинити пігулку у склянці чаю виявилася не такою поганою. Стан дівчини лякав його, тому дивлячись тепер на її спокійне умиротворене обличчя він не відчував докорів совісті. Хлопець провів рукою по довгому волоссю, яке хвилями розсипалося на ліжку.

— Люба, тобі треба прийняти душ.

   Богдан змусив її підвестися і відвів до ванної кімнати.

— Тобі допомогти? — невпевнено спитав Люду, яка непорушно стояла і споглядала себе у дзеркалі.

   Не дочекавшись відповіді, він торкнувся її талії і потягнув футболку вверх. Дівчина слухняно підняла руки і за мить одежина була в руках Богдана. Він завмер, не в силах відвести очей від її тіла. Врешті хлопець перевів погляд і поклав футболку на умивальник. Ще за кілька секунд спідниця впала на підлогу, залишивши Люду повністю голою.

— Я сама, — раптом тихо мовила вона.

   Дівчина почекала, поки Богдан вийде. Потім зайшла у душову і сперлася на стінку, підставивши обличчя під струмені теплої води. Туман у голові не розсіювався. Думки плуталися дедалі сильніше і незрозуміла їй втома робила ноги ватними.

   Він не чекав її. Десь дуже глибоко тихий голос говорив, що потрібно змиритися, усвідомити нарешті, що це кінець і вороття назад немає, та серце вперто заглушало його, продовжуючи вірити.

   Богдан розумів, що матиме великі неприємності вдома. Він провів з Людою два дні, протягом яких вони ні разу не виходили з номеру. Увесь цей час дівчина під дією заспокійливих спала або просто лежала з розплющеними очима. Вони не розмовляли, або, якщо бути точнішим, говорив лише Богдан, коли намагався вмовити її поїсти чи питав про самопочуття. Він сидів біля неї вдень і вночі, спостерігаючи за обличчям дівчини, яке не виражало абсолютно нічого. Вона більше не плакала, а просто лежала, не відриваючи застиглого погляду від однієї точки на шторі.

   Третього дня зранку Богдан врешті зрозумів, що потрібно вирішувати, як чинити далі. Продовжувати тримати Люду у готелі, таємно годуючи таблетками, було неможливо. Він дістав із шафи чорні вузькі штани та светр і поклав на ліжко біля дівчини.