Розділ 24

Частина 1

   Богдан зупинив таксі за рогом. Як і вчора, не насмілився під’їхати до воріт будинку. Розплатився з водієм і у сутінках, крадучись ніби злодій, прослизнув на подвір’я.

   Люда вже чекала його на порозі.

— Я готова, ходімо! — вона рішуче минула його і вибігла на вулицю.

— Стривай! Не можна, аби тебе побачили! — кинувся за нею хлопець. — «Чому не можна? Чому я хочу приховати її від усіх?»

   Невеличкий хабар зробив свою справу і той самий охоронець, якого вони зустріли на днях, чемно пропустив їх всередину храму.

   Серце тріпотіло в грудях і Люда більше не стримувала радісної усмішки. Вона повернулася!

— Йоане, я тут! Я вдома!

   Її голос луною відбився від голих стін. Дівчина кинулася до потаємного входу у свою келію. Він був відчинений. Люда швидко піднялася сходами вверх і увійшла до кімнати. Проте та була абсолютно порожня.

— Що це, Богдане? — розгублено прошепотіла дівчина.

   Юнак нерішуче зупинився позаду.

— Я ж кажу, що тут нікого нема…

   Люда метнулась до лоджії і знову повернулася до Богдана. Усмішка перетворилася на зболену гримасу. Вона обійшла келію кілька разів, ніби не вірячи власним очам, і вибігла на сходи. Саме тут дівчина колись ненароком підслухала розмову Йоана та Пилипа. Здавалося, вона знову чує їхні голоси. Люда повільно зійшла вниз, поки не побачила людську тінь на підлозі за виходом. 

— Я тут! — схвильовано переступила поріг..

— Все подивилися? — байдуже спитав охоронець, поглядаючи на годинник на руці.

   Його тінь і побачила дівчина. Богдан, який невпинно слідував за нею, важко зітхнув.

— Дайте нам ще кілька хвилин, будь ласка! — попросив він і сторож, невдоволено бурмочучи щось під ніс, вийшов геть.

   Усмішка зникла з обличчя Люди. Вона підійшла до задніх дверей костелу і тремтячою рукою відкрила їх. Електричні ліхтарі на стіні освічували місцевість у кількох метрах довкола. Дівчина ступила на землю і зробила кілька кроків до стрімкої прірви. Підніжжя пагорба зяяло чорнотою. Далекі вогні міста осяювати небо різними барвами. Люда обхопила себе руками. Її тіло здригалося, а з очей котилися сльози.

— Ти змерзла? — Богдан хотів торкнутися її плеча, проте вона кинулася назад до храму.

   Люда зупинилася посередині головної зали і глянула довкола. Пелена ніби спала з очей. Вітражі більше не були розбитими. Нове кольорове скло надійно трималося у товстих нішах вікон. Штукатурка на гладких стінах стерла майже всі фрески разом з ангелами під куполом костелу. Проте залишилось цілим одне зображення. Люда підійшла ближче. Над хорами чітко виднілися три маленькі янголята.

— Дивно, я думав, їх було двоє, — Богдан зрозумів, куди дивиться дівчина.

— Так і було, — здавленим голосом відповіла вона. — Мій син, мій Мирослав.

***

   Богдан вирішив тимчасово поселити Люду в готелі, недалеко від будинку, де вони жили з Мартою. Перед тим заїхали до торгівельного центру і Богдан, не зважаючи на заперечення дівчини, придбав для неї новий одяг.

   Увійшовши до номеру, хлопець полегшено видихнув і підбадьорливо підморгнув:

— От і все, ти у повній безпеці. Ти зі мною.

   Люда перелякано глянула на нього. Вона чула ці слова раніше, та не він їх казав їй, а хтось зовсім інший…

— Ти така бліда, — Богдан помітив як змінилося її обличчя. — Тобі потрібно поїсти і відпочити, а завтра ми поїдемо до лікарні.

— Не потрібна мені ніяка лікарня, Бодю! Залиш мене в спокої! — грубо кинула дівчина. — Я вже не та, яка була два роки тому. Ти бачиш перед собою залишки того, що колись було Людою Литовченко. Як ти не розумієш, у мене забрали дитину, забрали чоловіка… так, Бодю, чоловіка, — твердо мовила Люда, помітивши, що той хоче заперечити. — Мене покинула мама. Мені нема сенсу жити…

— У тебе просто депресія, — Богдан зробив спробу обійняти її, та дівчина відступила назад. — Господи, що вони зробили з тобою? І вони ще називали себе святими?

— Не називали вони себе святими, — заперечила Люда, не дивлячись на нього.

— Вони довели тебе до повного виснаження, — вів далі Богдан, не звернувши уваги  на її слова. — З тебе лишились тільки шкіра і кістки.

— Ти нічого не знаєш!

— Тобі найперше потрібно зараз стежити за здоров’ям. Ти схожа на анорексичку.

— Мені однаково. Хоча добре, бо я завжди була схожа на корову.

   Богдан промовчав. Він подумав, що краще їй зараз побути одною.

— Мені треба йти. Марта ще не одужала повністю.

— Що з нею?

— Аварія.

— Співчуваю.

   Богдан так і не наважився розповісти їй про те, що трапилося з Мартою під час коми. «Зараз не час. Вона тільки повернулася». Не кажучи більше ні слова, він вийшов з номеру, залишивши Люду одну.