-

Частина 4

   Через кілька годин Богдан завів Люду до квартири і притулив до себе. Як і першого разу, вона не відповіла на обійми. Юнак провів її на кухню й посадив на стілець.

— Я зроблю тобі кави і щось поїсти, гаразд?

— Коли ми повернемося? Ти обіцяв.

   Богдан терпляче усміхнувся.

— Через кілька днів… Обов’язково. Я знайду тобі одяг. А зараз ти маєш поїсти, — він з жалістю глянув на худе обличчя дівчини та сплутане волосся. — Прийми душ, відпочинь.

   Юнак поставив перед Людою горня кави і тости з джемом.

— Смачного, люба.

   Він поцілував її в чоло і поспіхом вибіг з кухні. Дівчина взяла в руки гарячу чашку й відсьорбнула ковток гіркуватого напою. Тепло розлилося всередині тіла, даруючи насолоду та незрозуміле полегшення. Люда обережно відставила вбік горнятко і взялася за їжу.

   Богдан швидко пробіг очима по вмісту Мартиної шафи й витягнув блакитні джинси та білу футболку. За будовою тіла Люда була трохи крупнішою, ніж Марта, та теперішній її вигляд цього не видавав анітрохи — такою худою та виснаженою юнак ніколи її не бачив.

   Люда притулилася щокою до м’якої футболки і ледь всміхнулася: вона відвикла від сучасного одягу, та й загалом у неї ніколи не було таких дорогих та якісних речей. Дівчина швидко прийняла душ і одяглася. Було дуже дивно споглядати себе в дзеркалі, таку іншу. Проте в неї залишалася єдина річ, яка робила її не схожою на інших її однолітків: довжелезне густе волосся, яке хвилями спускалося з плечей і сягало колін. Вона підсушила його рушником і вийшла.

— Господи, Людочко, ти неймовірна! — вигукнув Богдан, побачивши дівчину.

— Відвези мене додому, — попросила Люда, пропустивши його слова повз вуха.

   Хлопець на мить задумався.

— Я повинен тобі дещо сказати, — він взяв дівчину за руки. — Ти маєш знати.

   Серце боляче стиснулося, коли Люда глянула у темні вікна своєї хати. Скільки ж минуло часу відтоді, коли вона залишила рідний дім? Її бідолашна матуся не витримала розлуки з єдиною дитиною. Тіло жінки знайшли аж через тиждень після смерті. Вона до кінця залишалася самотньою, у самоті й відійшла за поріг смерті.

   Богдан відчинив двері й пропустив дівчину вперед. Люда повільно ввійшла у вітальню і присіла на крайчик дивану.

— Як так, Бодю? — здавленим голосом спитала вона. — Мами більше нема.

— Прийми мої співчуття, — тихо відповів хлопець.

— Я повернуся туди. Вони мусять прийняти мене назад. У мене нема тут життя, розумієш? — Люда зболено глянула на нього. — Ліпше я вмру, аніж житиму тут.

   Богдан сів навпроти дівчини і взяв її за руку.

— Я обіцяв відвести тебе туди. Ти сама все побачиш. Там порожньо…

   Люда всміхнулася.

— Це ти не розумієш. Вони мене чекають.

   Раптом в кишені штанів юнака задзвонив мобільний. Богдан глянув на екран телефону — то була Марта.

— Богданчику? Як справи? Ти ж не забув, що мене зранку виписуюсь?

   Богдан ляснув себе долонею по чолі — він і справді забув.

— Ні, звичайно. Я приїду за тобою біля десятої.

— Люблю тебе!

— Угу.

   Він натиснув на клавішу збою й винувато глянув на Люду.

— Людочко, мушу їхати. Але я обов’язково приїду під вечір завтра. Не йди нікуди без мене, — Богдан обійняв її і вийшов, залишивши дівчину одну.

***

   У хаті стемніло, проте Люда й далі нерухомо сиділа на дивані, розглядаючи старий килим на підлозі. Вона не приймала того, що все закінчилося, це здавалось неправильним. Люда заплющила очі й обійняла саму себе, пригадуючи кожен дотик Йоанових рук, манливий запах його тіла, чорне хвилясте волосся, яке невимушено спадало кількома пасмами на чоло, бездонні темні очі, які не реагували на світло. Холодне, але таке гаряче серце, пришвидшений стукіт якого чула тільки вона. Все це він, такий дивний та до кінця не розгаданий, проте рідний і коханий. А тепер — безповоротно загублений у вічності…

   Люда підвелася і, не вмикаючи світла, пересікла кімнату, зашпортавшись за ніжку столу. Вона повільно пройшлася по всіх кімнатах і зайшла у свою. Ще з порогу зрозуміла, що тут все стояло на своїх місцях, так, як було востаннє, коли вона покинула рідний дім півтора роки тому. Маленький диванчик під стіною і її улюблені м’які іграшки на ньому, пухка подушка, прикрита рожевим покривалом. Письмовий стіл коло вікна, завалений зошитами та книжками. Фото з мамою у рамці на тумбочці. Люда сіла за стіл і опустила голову на руки. Життя повністю втратило сенс. Для її однолітків все тільки починається, а вона відчуває себе вісімдесятилітньою бабусею. Тільки серце шалено калатає та палає, як не буває в літніх людей. Бідне, ображене, зморене серденько. Люда нарешті дала волю почуттям і заридала. Сльози горохом лилися по її обличчі, капаючи на стіл, та дівчина не витирала їх, навіть не звертала уваги. Вона протяжно зітхнула і глянула у вікно — великий круглий місяць освічував вулицю, перетворюючи ніч на день. У сусідів через паркан на кухні горіло світло. Тітка Віра з дочкою Ніною готували вечерю. Мимоволі Люда здивувалася тому, як виросла Ніна. Вона пам’ятала її маленькою десятилітньою дівчинкою, а тепер та витягнулася, її погляд став дорослішим, а рухи — виваженими. Тітка Віра відкрила дверцята духовки. Люді навіть здалося, що вона чує божественний аромат страви. Ніна швидко розклала тарілки та виделки й заплескала в долоні від радості. У дверях з’явився дядько Ігор, батько Ніни. Він притиснув до себе доньку й поцілував дружину, а потім сів за стіл. Нарешті тітка подала вечерю, — запечену курку з картоплею, — і всі заходилися їсти. Вони їли, сміялися, розповідали новини за день, а Люда із запухлими від сліз очима та порожнім шлунком спостерігала за ними. Такого в неї не буде ніколи. Сімейна ідилія… Як вона мріяла про це! Про звичайне людське щастя, тільки щоб сидіти отак поруч з рідними й насолоджуватися їхньою присутністю. Раптом Люді стало страшенно шкода себе, своє зіпсоване життя. Як би вона хотіла почати все спочатку! Повернутись назад у той вечір… Якщо б вона не пішла з дому, не прийшла б до костелу, не побачила б Йоана й не було б нічого. І сиділа б вона зараз отак зі своєю мамою за столом і вечеряла, у спокої та безпеці. Вона виявилася не такою сильною, якою вважала себе раніше.