-

Частина 3

   У голові лунала прекрасна мелодія. Вона заспокоювала, розслабляла, змушувала забути погане. Люда сиділа, опершись на вологу стіну, і розправляла свою убогу пом’яту сорочку. Колись вона була гарна, з багатою вишивкою та акуратно обробленим поділом. А тепер, здавалось, вже починала гнити, як і все довкола.

   Звідки ця музика? Вже довгий час дівчина чула її, та не могла збагнути, звідки вона лунає. Та їй не потрібно зважати на прекрасний спів, їй потрібно молитися. Люда ледве стала на коліна і навколішки проповзла кілька метрів, потім важко впала і засміялася. Шкода, що поруч немає нікого, а то вона б не відмовилася зараз потанцювати. Чому їй так радісно? Може, вона сходить з розуму? Та ні, вона ж така розумна, її всі люблять. Її, Литовченко Людмилу, одну з кращих учениць школи… Тут дівчина подумала, що вона й школи не закінчила, на відміну від своїх однолітків. Від цієї думки перехотілось танцювати. Люда розгублено сіла й оглянулася. Зараз вона не відмовилася б навіть від компанії старого Дем’яна. Отже, Слада не була його рідною донькою і він не побоявся закохатися в неї. Дем’ян насамперед вважав Йоана своїм суперником, який міг забрати в нього «дочку».

   Люда облизала потріскані губи: здавалося, вона віддала б половину свого життя за маленьку ложку води… і за окрайчик черствого хліба. Вона помре тут, в цій холодній темній в’язниці, і ніхто її не врятує. Страх знову заволодів нею і від безсилля дівчина закричала, що було сили:

— Де ти? Прийди до мене!

— Ти хочеш мене? — спитав Дем’ян.

— Ні. Мені просто ні з ким поговорити, — з сарказмом відповіла Люда і підвелася.

— Я міг би дати тобі все, чого б лише побажала твоя душа!

— Не хочу. Краще вмерти. Я лише хотіла спитати тебе…

   Люда здригнулася і замовкла: рука Дем’яна легко провела по її волоссю, відкидаючи його геть з чола.

— То ж правда була, про що люди казали, чи не так? Ти завжди любив юних дівчат?

   Дем’ян підстрибнув до неї і щосили вдарив по обличчі:

— Мовчи, курво!

   Люда похитнулася, проте  знову глянула на нього.

— Матінко Божа, прошу Тебе за невинну душу раби Твоєї Слади…

— Заткнися! — Дем’ян знову ляснув її по щоці.

— …яка досі у вогні терпіння та муки чекає спасіння… Упокой, Господи, душу спочилої Сладислави…

   Дем’ян заричав і кинувся на Люду. Дівчина відчула як земля під нею сколихнулася і рештки сил покинули її.

   У голові гуло, як у порожній бочці. Люда розплющила очі й здивовано озирнулася — прямо перед нею були навстіж розчинені двері і тонка, мов павутина, штора колихалася від повіву вітру. Раптом дівчина подумала, що її в’язниця схожа на ту дивну кімнату, яка їй колись приснилася! Вона підвелася й обережно підійшла до дверей — штора колихнулася, пропускаючи її вперед. Попереду, за кілька метрів, на великій круглій галявині, довкола великого розкішного багаття танцювали у танку дивні прекрасні створіння, які видалися Люді казковими мавками. Люда різко прикрила руками очі, які нестерпно закололи від яскравого світла. Вона крізь пальці зачаровано дивилася на них, не вірячи власним очам. Раптом Люда почула, як збоку щось зашаруділо, і вже приготувалася до найгіршого, аж поки не побачила біля себе усміхнену Сладиславу. Вона підійшла до Люди і взяла за руку.

— Прийшла дев’ята обрана і врятувала нас усіх...

   Люда подивилася на їхні переплетені пальці.

— Але як?..

— Клеймо самогубиці тяжіло наді мною сотні років. Поки обрані намагалися відмолити гріх Йоана, який ні в чому не був винний, я продовжувала горіти в пекельному вогні зневаги та забуття. Ти ж стала єдиною, хто зумів розплутати цей клубок.

   Люда перевела розгублений погляд на танцюючих чарівниць.

— Хто це?

— Обрані. Вони прославляють тебе, Людомило, бо ти принесла всім таке бажане спасіння...

— А де Йоан?

   Слада усміхнулася.

— Тепер він став твоїм янголом. Його душа, як і душі інших, восхваляють Господа нашого на небесах.

   Сладислава рушила вперед і Люді не залишалося нічого, як піти слідом. Примарні жінки перестали танцювати й розійшлися, пропускаючи її до вогнища. Люда впізнала це місце. Саме на цю галявину з великим дерев’яним стовпом, навколо якого і горіло багаття однієї фатальної ночі привіз її Захар.

   Дівчина зупинилася за кілька кроків від вогню. Приємне тепло, якого так давно не відчувало її тіло, розлилося по жилах. Кілька іскор вилетіло з вогню і впало перед нею. Люда знесилено опустилася на м’яку траву. Вона досі не розуміла того, що сталося. Не покидала віра в те, що все це сон. Майже світанок. Зараз дівчина прокинеться у своїй тісній кімнатці від співів вранішньої служби. Обрані знову закружляли довкола неї, проте тепер їхній дивний танок дратував Люду. Вона відчула легкий дотик Сладиної руки до свого плеча.

— Він навіть не попрощався зі мною, — тихо мовила Люда, не підіймаючи голови.

   Дівчина лягла на траву і глянула в небо. Зорі мерехтіли поміж гілля дерев. У нічне небо злітати іскорки, відриваючись від багаття і зникаючи у височині.