-

Частина 2

Враз світ колихнувся й перевернувся сторчма. Досі він повністю не усвідомлював, як сильно залежить від неї. Не цінував тієї любові й опіки, якими його обдаровували.

   Ще в школі був мрійливим та романтичним юнаком, якого багато що цікавило і який прагнув всього домогтися власними силами. Та пройшов час — і Богдан забув про все, що було до Марти. Він одружився лише тому, що та була вагітна. Він пожертвував своїм світом заради світу, в якому була б його дитина. Проте не склалося і вони втратили первістка на власному весіллі.

   Хлопець сидів на стільці біля лікарняного вузького ліжка, на якому лежала його дружина. Хоч благенька постіль була вузькою, але там могло поміститися дві Марти, а не одна його. Така тендітна та бліда, вона здавалася легенькою, немов пір’їна. Богдан обережно взяв її холодну руку в свою і поцілував. Кілька крапельниць і киснева маска — ось теперішні прикраси його вродливої дружини, яка так любила розкіш! Богдан важко зітхнув. Рука Марти легенько смикнулася і юнак здригнувся, проте як він не вдивлявся, її обличчя й далі виражало цілковитий спокій, лише очні яблука швидко бігали під тонкими повіками. Маленький монітор електрокардіографа, по якому снувала кардіограма, вимальовуючи криву ламану лінію, здавався єдиним живим «організмом» в палаті, не враховуючи Богдана й очей Марти.

   Ввечері хлопець повернувся додому. Лікарі сказали йому, що немає потреби постійно сидіти з дружиною. Її стан важкий, проте стабільний, а коли будуть зміни — вони повідомлять.

   Богдан ввійшов у порожню кухню, сів за стіл і сумно оглянувся: без Марти все здавалося мертвим та пустим. Він звик приходити додому і відчувати приємний аромат, який долинав звідси. Дівчина часто готувала щось смачне та вишукане. У нього було все, про що лиш міг мріяти молодий чоловік його віку, а він просто нехтував цим, продовжуючи ганятись за примарним.

   Люда давно стала для нього чимось недосяжним та не зовсім реальним.  Вона потрапила у чіпку павутину, і Богдан не знав, чи зможе вона звідти вибратися. Після сотого перегляду одного й того ж відео хлопець не мав сумнівів, що то був той самий монах, якого він бачив у храмі. Проте Богдан марно шукав співпадіння у списках імен священнослужителів костелу  впродовж століть. Повторів не було.

   Якою вона буде після повернення? Богдан просто зобов’язаний зробити все можливе, щоб цей світ зустрів її приязно. Він опікуватиметься нею, її дитиною, допомагатиме всім, чим тільки зможе. А Марта викарабкається і в них знову все буде гаразд, як колись. Можливо йому навіть вдасться подружити цих двох, по-різному дорогих йому жінок. Богдан полегшено зітхнув і пішов заварювати собі чай.

***

   Морок душив, стискаючи горло, мов лещатами. Скільки вона вже тут? Здається, цілу вічність. Люда лежала горілиць, розпростершись на землі. Стільки молитися, а все одно нічого не допомагає! Найбільше її тривожила думка, що ж трапилося з Йоаном? Невже вона більше не побачить його? Враз їй здалося, що по її лівій нозі щось пробігло. Люда різко сіла і злякано прислухалася: невже тут є щури? Єдине, чого вона боялася і що ненавиділа, були миші та щури. Дурний дитячий страх ніколи не відпускав її, як би розум не переконував, що це не варте уваги, що в світі є значно гірші речі, яких варто остерігатися. Просидівши нерухомо хвилин десять, Люда врешті заспокоїлася і змусила себе повірити в те, що в неї просто здають нерви. Ковтнувши голодну слину, вона знову лягла, скрутившись клубочком. Може, трохи поспати? Та ні, нема часу на такі дрібниці, треба молитися…

   Голодний шлунок нив, бурчав і, здавалося, скручувався у вузол, завдаючи страждань. Люда сиділа на землі, підібгавши ноги під себе та зігнувшись, і розхитувалася вперед-назад. «Боже, дай мені бодай один тоненький промінчик світла, трішки сонечка, я так змерзла… Спаси Йоана, він не винен... Тепер я це точно знаю. Слада, вона не вбивала себе! Хто ж тоді?.. Але Ти мене не чуєш, я в такій дірі, куди навіть щури не лізуть…»

— То як, будеш моя?

   Люда різко підняла голову. Провівши багато часу в суцільній темряві, її очі помалу почали звикати до мороку і вона без зайвих проблем могла вирізнити обриси каменю, з якого було викладено стіни, і навіть постать Дем’яна, який схилився над нею й гидко розреготався:

— Довго ти ще витримаєш, дівко? Я дав тобі послідню можливість. Скажи, що належатимеш мені, і я тебе пущу!

— Ніколи! Де Йоан?

   Дем’ян презирливо скривився:

— Годі тобі думати про нього.

— Я ніколи його не забуду!

    Дем’ян розлючено схопив Люду за руки і змусив звестися на ноги:

— Дурна! І любов твоя дурна! Я забрав його од тебе і нічого ти не зробила, аби відібрати його назад! Але тепер він ненавидить тебе, подихаючи од мук!

— Ти брешеш! — Люда спробувала вирватися, проте Дем’ян не відпускав. — Я знаю, що дорога йому!

— Як і його наречена, моя єдина дочка? — Дем’ян сам випустив з рук бранку і та, не втримавши рівноваги, впала. — Вона теж вибрала його, а він над нею поглумився!

— Він не вбивав її! — крикнула Люда.

— Я знаю. Та се не має значення.

   Люда оторопіла: