Розділ 23

Частина 1

Збудження наростало і змушувало мозок працювати у скаженому темпі. Перед очима юнака мерехтіли кадри зі старої документальної кінохроніки, датованої 1943 роком. Оцифроване відео опинилося в його руках завдяки одному з викладачів з історичного факультету. Той мав хороші зв’язки в Державному архіві і не міг відмовити такому старанному студенту, як Богдан. На кількахвилинному записі було відображено події періоду Другої світової війни, які мали місце у його містечку. У приміщенні госпіталю, колишньому монастирі, серед чисельних поранених солдатів та медперсоналу були монахи. Вони допомагали доглядати за хворими. Хлопець кілька разів переглянув запис, поки не впевнився, що бачив одного з братів раніше. Він був ладен заприсягнутися, що на стоп-кадрі був той самий монах, з яким Богдан розмовляв у костелі навесні. 

   Марта тихо увійшла до темної кімнати і обвила руками сидячого чоловіка.

— Що дивишся?

   Богдан не відводив погляду від зображення на екрані. Емоції несамовито вирували. Хлопець був готовий викликати таксі і їхати посеред ночі додому. Він схопив Марту за руки.

— Невже то правда?

— Ти про що?

— Ні про що. Лягай спати. Я скоро прийду.

   Марта ображено затиснула губи і пішла в душ. Богдан зірвався на ноги і кинувся до столу, у шухляді якого досі зберігав єдине фото. «Невже то правда? Ти справді не брехала увесь цей час?», — думав він, погладжуючи пальцем зображення Люди.

   Марта беззвучно відчинила двері. Вона забула взяти піжаму. Тут її погляд впав на юнака, який нерухомо продовжував сидіти, нічого довкола не помічаючи. Дівчина зазирнула йому через плече. В його руках була стара новорічна фотокартка ще зі школи. Богдан стояв посередині в шапці святого Миколая і мав доволі радісний вигляд. Марта пригадала, що тоді його клас став переможцем у новорічних шкільних змаганнях. Юнак ніжно провів пальцем по чиїйсь постаті зліва на фото. Марта відчула як по шкірі пройшов мороз — Богдан гладив зображення її однокласниці з паралельного, Литовченко Люди. Невже правда те, що говорила колись Юля?

— Вибач мені, — тихо прошепотів хлопець.

   Марта здригнулася. Він звертався до зображення на фото.

— Я мав тобі повірити. Дурний, який я був дурний! Чому я не забрав тебе ще тоді? Як я міг наражати тебе на таку небезпеку?

   Голос Богдана охрипнув, горло здавили сльози.

— Як я міг там тебе залишити?! Але ще не пізно виправити те, що сталося! Цього разу я заберу тебе… тебе і твою дитину! Я врятую тебе, кохана моя…

   Марта тихо відкрила вхідні двері і через хвилину стояла внизу під будинком. У голові шуміло, перед очима все плило. Останній вчинок такого коханого та потрібного чоловіка став останньою краплею. Вона ж усе для нього, вона ж віддавала йому всю себе, любила до божевілля... а він просто знехтував цим! Богдан зневажив її, зрадив. Тієї Литовченко вже, певно, й на світі нема. Її давно хробаки згризли. Вже два роки про неї не чути... А якщо вона жива і вони таємно зустрічаються? Про яку дитину він говорив? Невже у них є спільна дитина? Марта йшла в ніч, не розбираючи дороги та не бачачи нічого попереду себе. «Наївна, вузьколоба дурепа! Як ти одразу не зрозуміла, що назавжди залишишся для нього тільки некоханою дружиною? Бездітною, неосвіченою…» Думки дівчини перервав різкий сигнал авто та світло фар, що засліпило очі. 

***

   Люда відчула, що падає вниз. Важко гепнувшись об щось тверде, вона застогнала від болю й підвелася. Серце скажено калатало і в думках було тільки одне: «Що сталося? Де Йоан? Він сказав, що кохає...» Паніка охопила дівчину і вона різко закрутилася навкруги, намагаючись зрозуміти, де знаходиться, та довкола була лише пітьма. Вона спробувала гукнути Йоана, але їй ніхто не відповів. Дідько, морок такий, ніби хтось виколов очі!

    Раптом позаду неї щось зашаруділо і Люда рвучко повернулася на звук:

 — Хто тут?

   Після кількох секунд тиші темряву пронизав холодний моторошний голос, не схожий ні на які інші:

— Нарешті! Як довго я ждав.

   Люда завмерла, вона відчула голос зовсім близько, проте все одно нічого не бачила.

— Ладна, ладна дівка. Не любити таку негоже.

— Хто ви? — перелякана мало не до смерті, Люда простягнула вперед руки, сподіваючись навпомацки знайти свого співрозмовника.

— Я б сам таку полюбив.

   Враз Люда відчула, як її хтось схопив і міцно притиснув до себе. Той самий моторошний голос залунав біля самого обличчя дівчини:

— Будеш моєю? Скажи «так» і я відпущу його!

— Ви знаєте, де Йоан? — Люда навіть не намагалася вирватися з обіймів, спаралізована страхом.

— Далеко й глибоко твій чернець! І нема йому дороги назад!

   Люда спробувала звільнитися з обіймів, та незнайомець не випускав її.

— Лиши мене, недолюдку! Що ти зробив з ним?!

— Будеш мені належати? Я пущу його. Ти ж така хороша, така свіжа та молода… Я люблю таких…

   Люда відхилилася назад і скривилася: